Велика доповідь Юрія Бойка присвячена оглядові української літератури під совєтською окупацією, у якій доповідач стверджує, що, не зважаючи на нестерпні національні умови під гнітом чужого й ворожого режиму та на засилля низькоякісної продукції, у своїх кращих творчих зусиллях, український письменник і там намагається висловити хоч щось з його справжніх думок і потреб народніх…
Доповненням цієї доповіді була невелика, але ядерна сильветка Є. М. (Євгена Маланюка, який не є членом МУРу і "прикривається" ініціялами) про М. Зощенка і А. Ахматову. Є. М. думає, що ліквідація Зощенка й Ахматової, як учасників російського літературного процесу, спричинена їх українським походженням і знаменує перехід тієї літератури з позицій імперських на чисто московські.
І продовженням доповідей, – доповідь Ф. Дудка – питання зв’язку письменника з читачем та його критикою, при чому тут порядно дісталось критиці, особливо формалістичній, яка, мовляв, стоїть на перешкоді між письменником і читачем.
Після цього, розуміється, почалось обговорення доповідей… Говорили Багряний, Бажанський, Блавацький, Людмила Коваленко, Дивнич, Кравців, Є. М., Подоляк, Чапленко, зі мною включно, і тут то широко розгорнулось наше Гуляй-Поле з настроями махновщини і атмосферою блискавок і громів, що обіцяли зливу і повінь.
Хоча з великої хмари рідко буває великий дощ. Нічого не сталося й з нашої великої "дискусії". Другого дня була черга за моєю ідеологічною доповіддю і настрої злагіднились. Моїм намаганням було показати традиційні концепції нашого, не лишень літературного, але й політичного процесу відродження, які базувались на гуртківстві, сектанстві й егоцентризмі і що наш час вимагає суворого перегляду цієї ідеологічної спадщини, якщо ми маємо амбіцію проявити себе в майбутньому, як одну масивну цілість у світових процесах формування дійсности.
Мені не легко було пояснити моїм колегам, чому я раз-у-раз настирливо виступаю з цією реторикою, коли вони воліють щось, що не вимагає абстрактного думання і не виходить за межі льокальних проблем. Для них питання Зощенка і Ахматової куди важливіше, ніж питання наших історичних аномалій раси, духовости, інтелекту, а питання, скажемо, особистих поглядів на певні явища було чи не вершком їх філософських амбіцій за які зводились смертельні двобої не конче лицарських правил.
З цього постала безперспективність і порожнеча наставлень і тому вимагалось узагальнень, підсумків, збалянсовання дії та вказання мети, яку треба не тільки відчувати, а й знати по імені. В поєднанні з їх конкретними, суперечними проблемами кожного дня, мої узагальнення давали завершену цілість і тим самим сенс закінченого діла.
Але я ніколи не почував себе яким будь організатором, провідником, політиком… Ані навіть звичайним редактором. Мої амбіції далі – "бути письменником" не сягали. Роля, яку мені прийшлося відограти в Україні за німецької окупації не була для мене властивою, ані не була вона такою і тут в таборах ДіПі з цим самим МУРом. І тоді і тепер це було чистим випадком і накинуто мені обставинами. Я мав досить роботи з моїм письменством, яке я вважав важливішим за всі інші мої справи і якому я присвятив усе своє життя, щоб могти ще займатися таким невдячним ділом, як головство організації такого винятково неврастенічного складу у таких винятково неврастенічних умовах. Тут приходилось займатися такими справами, які були дуже далекі від моїх інтересів, дрібнички і щоденщина, як бур’ян, забивали мою енергію і не маючи ніяких секретарських сил, це переходило межі всіх людських спроможностей. Це був не кабінет письменника, а уряд і де інде такий уряд вимагав би кількох технічних співробітників, то ж в цьому випадку я мусів полагоджувати все це сам особисто.
Маючи це на увазі, я кожного разу ставав на прю, коли вибирали мене "на голову", але на цей раз, по трьох роках ходження по муках всіляких наших інферно, я вирішив сказати досить. Рішуче й остаточно. Без ніяких сентиментів. І коли дійшло до точки перевибору правління МУРу, я зголосив абсолютну мою в цій справі недиспозицію, довівши це аргументами, цифрами, лікарськими свідоцтвами.
І тільки тепер, і тут стало абсолютно видно і зрозуміло, що ця моя спроба є жалюгідно безнадійною. Весь наш МУР, став муром, включаючи і Є. М.-а, який свого часу заклинав мене залишити МУР, щоб до цього не допустити. А пані Коваленко, зі своєю прямолінійною щирістю, заявила просто, що це з мого боку ніщо інше, як саботаж, спрямований на розвал МУРу. Суперечка наша тривала з добру годину, створився сталемат, безвихіддя і в остаточному я програв. Прийшлося здатися. Не хотілося, щоб ця організація якось була пошкоджена. Забагато коштувала вона нам поту і нервів, щоб це злегковажити. І на перший знак згоди відчулось враз відпруження і навіть не було голосовання, а секретар заніс до протоколу лишень малу нотатку.
Це також показало ясно, якою дорогою й незамінимою організацією для її членства став цей МУР. Здавалось, що без неї наше існування не мислиме. Це зворушувало і підносило на дусі.
Не менше труднощів було з вибором заступника голови. Шерех, не менше від мене, мав причини з цим не годитися. Але й тут МУР став муром, а до того заговорив і мій егоїзм. Без Шереха годі було цю справу уявити. Він належав до її ініціяторів взагалі, він ініціював мало не всі її ділові справи, він редагував всі наші видання, а до того – був добрим, характерним, послідовним співробітником і другом… І в решті-решт він мусів погодитися також. І тому ми далі мусіли творити випробувану запряжку голови й заступника, до якої додано М. Бажанського, Ю. Дивнича, Людмилу Коваленко, Б. Кравціва та Яра Славутича, як членів правління з І. Коровицьким і В. Міяковським, як кандидатів з ревізійною комісією – Ф. Дудка, І. Багряного, В. Барки та О. Несича.
І хай живе МУР!
А на закінчення і тому, що мали трохи часу, Ігор Костецький зачитав свою доповідь "Про деякі прикрі питання". Полеміка з Шерехом на тему неможливості переходу письменників від стилів взагалі до стилю національно-органічного. Такий перехід, на його думку, значив би не стиль, а стилізацію і це порушило б органічність самої творчости. Він також боронив важливість інтелектуалістичної поезії, надаючи їй багато ваги і не жалував тих критиків, які намагалися перешкодити її розвиткові. Це було контра думці Дудка і це підлило оливи до згасаючого жертівника суперечок, які треба було обірвати на пів слові о годині сьомій, бо десь там, в залі таборового касіна, чекав нас бенкет, на якому ми всі мусіли бути.