Але ось, враз… Доля бере нас за комір і шпурляє куди їй заманеться і хто його знає… Почухавшись добре, хочеться сказати, що може воно так добре. Світ треба знати… І в ньому бути… Горе хіба, що робимо ми це не конче з власної волі. До Колумбів ми не премося, імперіялізмом не грішимо… Гай, гай! Даруйте. Про це вже стільки сказано іншими, що мені вже на цьому порозі, між учора і завтра, зі своїми отченашами слід замовкнути. Ще ось день і "Генерал Стюарт" завезе мене у країну зі самих Колумбів. І там "може стріну кого на чужих, невідомих шляхах"…
Вечором, лежачи нероздягнутим на своїй постелі заплющивши очі, передумую всячину і чую розмову між моїми земляками, що зібрались у їх куті. Молоді селянські хлопці, правдоподібно, бувші насильно вивезені робітники з Галичини. – Зустрів з нашого села дівчину, – спокійно каже один, між іншим. – А хто вона? – таким же тоном питає його товариш. – Чогось варта? – втручається до цього третій. – О! Це не така тобі проста. Очитана. Не такий вже тобі макогон, – відповідає той переконливо. – Ну то женись, – без надуми радить йому товариш. – О! Хто знає… – відповів той і замовк.
Майбутні канадійці. Робітники. "Бізнесмени". І дійсно – хто знає, – мільйонери. Є то країна opportunity, доброї нагоди, їх фах автентичний, таких вона потребує, їх майбутнє гарантоване всіма дев’ятю мільйонами, п’ятсот шістдесят тисячами квадратових кілометрів простору та всіма багатствами її землі і води.
22 вересня. Привозять і привозять нові транспорти, висипають масово на подвір’ю, осипають порошком і розпроваджують по квартирах. Ось привезли велику валку жидів з Австрії і так їх обсипали, що їх ледве пізнати. Обурення, протести, погрози… Це справді виглядало на збитки і, можливо, тому, що ті люди ароґантно поводяться, вимагають для себе особливих привілеїв, а це не всім подобається. Тут забагато покривджених і замало таких, до кого можна апелювати свої кривди. Роки і роки тих чи інших таборів, жахи концтаборів, мара "родіни" і мільйони жертв… Близьких, дорогих, рідних.
Час проводимо з Олександровим, до нього приїхала проводити його двоюрідня сестра Ганна Черінь і наше поетичне ґроно збільшилось… Знана поетеса, членкиня МУРу, її вірші також друкувались у "Літ. зошиті" і ми пригадали собі її "Карі очі", з яких напрошується такий мотив:
А туга за рідним не гасне, пече
Пливе чужиною ворожою.
– генеральний мотив нашої долі, що її звуть також плянетою і якої не збагнеш розумом, бо це домена трансцендентного, позадосяжного. Пригадується ще одна поетеса, яка загинула в Києві і зникла у знаному Бабиному Ярі-Олена Теліга:
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І спинити його вже не можна.
23 вересня. І от нарешті, те нарешті. Вечором. На кораблі. Західній бриз… Злегка хитає. Велика, на двадцять люда, з сітчаними ложами, кабіна, різні національності і всі незнайомі. Таня має невеличку кабіну, лише дві співмешканки, жидівського роду і двоє їх дітей. Взагалі ж на цьому "Генералові Стюартові", під прапором З’єднаних Стейтів Америки, призначеному для транспорту війська, щось понад вісімсот люда з назвою ДіПі і третина з них краяни… Решта жиди, балтійці, поляки… І "Генерал Стюарт"… Чисто американське явище. Генерал конфедератів. Все одно, коли б совєти назвали свій корабель, скажемо, "Омелянович-Павленко". І це свідчить, звідки ми їдемо і куди ми їдемо. За нами світ неволі, перед нами – свободи.
Залишили Бремен-Феґезак критими, військовими вантажниками о дев’ятій годині рано, хвилююче прощання з нашими друзями Борисом Олександровим і Ганною Черінь, піднесений настрій… Дорога повільна, спокійна, о пів на першу були вже на причалі Бремен-Гафен, годину вантажились, обід на кораблі і довге чекання відчалу у масі людей на верхньому покладі, спостерігаючи за рухом пристані з її величезними кораблями, кранами, гудками, скигленням мев.
А біля години четвертої і наш "Стюарт" проявив життя. До нього підтягнувся невеликий тягач, він озвався на це гострим ревом і почав рухатись… І поволі відсуватись від берега. На покладі масою, сливе непорушно, стояли люди, їх зір прощався з останніми хвилинами Европи, що ось помаленьку, наче боячись, відступала у простір сходу.
Прощай старенька, стоптана, збита, розсварена… Втомлена довгим шляхом твого буття і загрожена примарами упадку.
Наближається й гусне вечір, сонце западає за обрій, заставлений силуетами руїн, о шостій тридцять сходимо вниз до їдальні, вибираємо їжу, сідаємо при столику. Спокій, легкий гамір, мир.
Після вечері, вертаємось знов на поклад, лагідна погода, злегка зоряне небо… Знаходимо місце присісти і мовчазно спостерігаємо, як у темноті поволі розчиняються і зникають береги. Береги нашого минулого. Перед нами 2980 англійських миль дороги. І береги майбутнього.
Торонто, 1979.