Сергій Миколаєвич і пані Маруся від’їхали до Ульму, там має бути перевірка людей, що працюють у них на каміноломні.
27 червня. Не так сталося, як гадалося, поїздку до Ерлянґену на день відложено, спішимо до Ульму, бо дістали вістку, що наш табір мають кудись перевозити. Отже, кінець нашого Льонзе. Чекаємо на одинадцятогодинний потяг…
Липень
2 липня. Ось вам і липень. Сонце і спека. За мною довга подорож до Ерлянґену, Фюрту, Нюренберґу, Мюнхену. У Ерлянґені цікава, приємна, корисна зустріч зі студентами, говорили про наші літературні справи, ночував у Винницького, у Фюрті Шереха не застав удома, не мав також щастя зустрічі з Костецьким в Нюренберзі, а в Мюнхені-Рамерсдорфі, на відомій Фюріхшуле 53, побував на з’їзді політичних в’язнів, склав привітання від МУРу і вислухав чимало доповідей, розмов, дискусій… І перед учора повернувся назад до Льонзе.
Учора знов побував у таборі. Чутки про переїзд підтверджуються, ще не відомо куди і коли, але пакувати манаття прийдеться. Дістав знов листа від Гайдака з Америки. Там за мене стараються і побачимо, що з того вийде. Покищо – чекати на виклик з консуляту ЗСА.
Багато всілякого листування, за час нашого Ульму, біля пів сотні листів, на які завжди давав відповідь.
Зібралися пані Рая з Тодьом і ми з Танею на Дунай купатися. "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше". У нашому просторі, Дунай не такий аж тихий, досить швидка течія, але вода чиста і навіть синя, чи краще зеленкава. Приємно провели час, а вечором ми з Танею від’їхали до Льонзе.
І ось у нашій "бауерн-ціммер" пишу і пишу… листи. Спека. Сподіваємось по обіді бурі. Відчуваю знов неспокій, час від часу мене навідує депресія. Світ стає чорним, все довкруги бентежить. До того ще й відповідна лєктура. Старий, ще з празьких часів, друг Михайло Бажанський, прислав свою книгу спогадів про концентраційний табір Саксенгавзен "Мозаїка в’язничних квадрів", де він свого часу перебував і де загинув мій прекрасний побратим Олег Ольжич. Жорстокі ремінісценції переслідують нас, де б ми не були, і це піде з нами до кінця нашого життя.
Ось, наприклад, чуємо сильні вибухи. Це робітники Куниці рвуть камінь, але ті звуки так гостро нагадують минулі роки життя нашого. Але час йде невмолимо вперед і поволі затирає сліди за нами. Тільки не болі.
3 липня. Що вони везуть? Вугілля чи танки? З нашого будинку чути гуркіт потягів, що часто, без зупинки, проїжджають долиною. Везуть переважно на схід вугілля, але вчора, наприклад, прогримів туди ж довжелезний потяг, навантажений танками. Ми сиділи в їдальні при вечері, у нашому товаристві був один естонець і це явище було темою наших розмов. Невже там щось броїться? Естонцям, як і нам, дуже хотілося б деяких змін політики сходу. Вони втратили більше, ніж ми. Вони мали маленьку, але добре упорядковану, самостійну державу, яку росіяни брутально від них одібрали і обернули її в руїну. Така маса їх людей вийшла в еміграцію і не менша маса пішла в Сибір. Для народу їх розміру це трагічна катастрофа. Але на конференції "чотирьох" в Парижі цього напевно не бачать.
Вечором навідала Куниць одна польська пара, він акордіоніст, вона співачка. На веранді довгий час було чути музику, трохи співу і навіть танець.
А одночасно – лектура "в’язничних квадрів". "З журбою радість обнялась" – деклямували ми за часів юначих, лишень тепер ми перейшли від лірики Олеся до трагіки Шекспіра.
Читаю також "Amerikanische Rundschau" про контролю атомової зброї і проблему великих висот летунства.
Другий день вдома, на місці. Це рідко трапляється. Душно. Написав тільки серію листів і це вся моя діяльність. Для більшого нема настрою. Своєрідна втома з нахилом до лінивства й безділля. Але відпочити також рекомендується. "Коли б там сталося, щоб ми могли свобідно вернутися додому" – щоденна молитва всіх наших намірів, яка, мабуть, не доходить Божого вуха.
4 липня. Тільки що ми з Танею вернулися з лісу. Зелено, свіжо, захоплено. Ми часто там буваємо, учора, наприклад, пройшлися лісом, полем, травами, пшеницями, збирали дикий аґрест, малини, суниці. Багато сонця, багато повітря.
Сьогодні весь день удома і весь день гості. Під вечір пані Маруся виїхала до Мюнхену. Ми завтра, дуже неохоче, збираємось до Ульму. Спека, місто, руїни, казарми, люди з їх турботами. Наше Льонзе, це курорт, це Божа ласка, це… Вибачте. Я трохи захоплююсь.
6 липня. Все таки вчора до Ульму їздили і побували в обох таборах. В Новому Ульмі бандерівці побили полковника Кирила Дацька. Розуміється, мотиви партійні. Я сердитий. Годі таке збагнути. Роблять "політику". Вигнання, табори, безнадія і… націоналісти, соціялісти, східняки, західняки. Коли бачиш таке – опадають руки і починаєш розуміти, чому ми тут. Люди з таким розумом не заслуговують на щось краще. Хочеться цей феномен збагнути, але це невловиме. Це патологія, себто хоробливі процеси організму і саме це мене стримує від партій. Коли так вони поводяться в таборах, щоб це було удома і вони мали владу. Деякі партії сердяться, коли ви "не з ними". Краще хай сердяться, ніж ділити відповідальність з дурнями.
Були у Романа Бжеського, який мешкає з родиною у польському таборі. Чому? Шукав безпечнішого місця перед вивозом "на родіну" і потрапив в халепу. Якраз цей табір зробив постанову добровільно вернутися до Польщі. Бжеський в паніці. Просить мене помогти йому приписатися до нашого табору, але наш вже "закритий" і нікого більше не приймає. Бжеський намагається переїхати до Мюнхену і вступити на університет УНРРА, щоб мати право залишитися в Німеччині. Він завжди хитрує і завжди має з цього лишень прикрощі.
Дістав купу листів і написав купу листів. Хмарно. Читаю голляндську авторку Yovan Ammers-Keuller "Tanz um die Guillotine", Французька революція. Я сам. Таня з п. Марусею поїхали на якусь естонську вечірку, Сергій Миколаєвич десь в Ульмі… Мав приїхати Маланюк, я спеціяльно лишився задля нього вдома, але він не приїхав.
Вже пізній вечір, падає дощ. Наших жінок все ще немає, думаю, що вони порядно змокнуть.
7 липня. Бувають дні, від яких чекаєш чогось надзвичайного і таким днем, на мою думку, мав бути сьогоднішній. Неділя. Нічого не сталося. Цілу ніч і цілий день дощ. Ми довго спали, після їли, щось грали, нічого цікавого, ні вдома, ні в природі, ні в цілому світі. Поболює навіть голова, ніякого настрою писати, ані навіть читати. Таня з пані Марусею щось роблять у кухні, Таня приносить шматок моркви. – Хоч моркви? – Добре. Я весь час занятий думами. Минулі роки, початок війни. Все згадую, все згадую. І мучить тяжка депресія. Таня це бачить і слідкує за моїм настроєм. У мене сильно розвинуте почуття інстинкту. Знаю, що наші сподівання не будуть справждені, що нас чекає лишень відступ далі і це відчуття мучить. І хочеться сподіватися проти сподівань.