"З безконечних східньо-фронтових років, зачерпнули ті вояки науку, що це цілком від них залежить, чи втрачене ними одного разу здобудеться наново і тим саме тривання нації буде забезпечене".
Міркування ці не позбавлені інтриги… Тим більше, що були вони висловом не фізичного в тих людях, а скорше висловом їх віри та їх духа. Ми чули їх не тільки з уст фізичних людей німецької національности, ми чули і зараз чуємо їх, як співзвучність усієї природи, з якої виходить поняття "німецькість".
Україна, земля наших предків, земля злита кров’ю наших людей, називається – "земля нічия"… Трактується її, як порожній терен, де два хижаки мають право та місце постійно зводити невирішальні бої за її посідання.
Чому, за якими законами, Божими й людськими, ці поняття мають на цій землі місце? Чому в Европі, навіть і сьогодні, десь там в глибинах людського думання, стирчить сакраментальне твердження, що Україна, як така, як
земля, як місце, як духовість і культура, має бути трактована поза часом і простором, як також, поза звичайними нормами, що стосуються до кожного живого і діючого на нашій плянеті народу? Хто і кому дав на це право і чому декому здається, що цими справами можна легковажити?
Щоб на ці питання відповісти, згадаємо деякі з дуже нефортунних дат нашої історії, дату 22 червня 1941 року, коли було зроблено практичну спробу переступити через встановлені на землі природою закони. Тоді, без нашої згоди і нашого відома, пущено в рух велетенську мілітарну силу, яка мала з України зробити "райхскомісаріят" і тим самим забезпечити "тривання німецької нації". З другого боку, без нашої згоди і нашого відома, під проводом Жукових та Козлових, створено з башкирців, таджиків та інших чужинців чотири "українські" армії, які український народ "визволили" та створили на його землі форпост "тривання російської нації".
Наслідком цього, що російська, чи пак, совєтська, нація сягає сьогодні майже по Рейн, а німці у своїх думах і душах чекають моменту, щоб справдилось пророцтво Геббельса його останніх днів, коли то "німецький народ вкриє себе лаврами найбільшої перемоги в його історії". Наслідком того також є, що цілий світ з чисельними конференціями і до цього часу не знає, що саме зробити з цими двома хижаками, – одним, що тимчасово за гратами і другим, що безкарно й беззастережно ґрасує по Европі.
І коли дивитись на справу в її фактичному стані, – порятунку нема. Росія проломила грати своєї клітки, з сатанською вирвою вона кинулась на зненавиджену свою конкурентну Европу… Але це не значить, що Німеччина, з її сімдесят чи вісімдесят мільйонами населення назавжди погодиться зі своїми гратами, що вона забуде свої походи, що перестане рахувати свої жертви, що зречеться свого наставлення "на схід", що відмовиться шукати там пригод простору. Ніколи цього не станеться, як довго там на сході, між Росією та Німеччиною, буде існувати "порожнє" політичне місце, якщо та "земля нічия" не стане землею того народу, який з правіків її заселяє; поки той народ не одержить повних, суверенних прав під виглядом держави всіма признаної, всіма гарантованої, всіма респектованої.
Війни за Україну велися протягом століть, війни, що в минулому стосувалися лишень того простору, сьогодні постійно і тривало загрожують спокій не тільки українських селян з-під Львова чи Харкова, але й американських селян з-під Ню Йорку чи Сан Франціско. Українська проблема перестала бути проблемою Росії та України, – Петра Великого і Мазепи. Та проблема виросла до розмірів, коли нею повинні цікавитись люди цілого світу, як що вони не хочуть опинитись в такому ж становищі за сто років, в якому опинилися в наш час. Бо тієї проблеми не пощастить вирішити, ані засобами Петра Великого, ані засобами Гітлера. Це проблема життя й нежиття великого народу, який ніколи, під ніяким виглядом, не дасть себе вложити в формулу СССР, чи формулу "Райхскомісаріяту", залишаючись на ласку НКВД чи Ґештапо. Як народ живий, молодий, повний сили, повний переконання в свою правду, цей народ ніколи, за ніяких умов не зречеться того, що дано йому природою. Навіть, коли б це паки і паки зводилось до засобів рішення газових камер чи ям Вінниці.
Єдиним речевим, конкретним і людсько-виправданим рішенням є рішення, що його передбачає Атлянтійська хартія народів об’єднаних націй. Державна незалежність всіх народів на землі. Повна і безоглядна відповідальність за долю й недолю кожного народу в його природних межах. Співжиття і співробітництво народів однаково вільних і однаково упривільованих… Ми українці, без застереження за таке рішення. І згадуючи день 22-го червня 1941 року, цим хочемо сказати, що примара цього фатального дня не перестане переслідувати сумління світу так довго, поки слова Атлянтійської Хартії з паперу не перейдуть в конкретний чин. Тоді також зникне поняття "земля нічия" і тим самим відпадуть аспірації тих, що через них, протягом кожного покоління, втягається світ до все нових і нових катастроф".
Таке ось, вибачте, дозволили ми собі виректи. І надрукувати. Шкода, що цього не зможуть чути в Об’єднаних Націях, але це документ доби. Його прочитають тисячі людей вигнання і кілька агентів НКВД, яким доручено слідкувати за нами і які запишуть це до своїх "діл" у відділі "буржуазного націоналізму" московських штаб-квартир.
25 червня. Їздили з Сергієм Миколаєвичем, на цей раз автом, до Ульму. У таборі рух, всілякі перевірки, люди хвилюються. Леонид Лиман, від імени Маланюка, повідомляє, що той збирається відвідати мене 30 червня, щоб "обговорити деякі літературні справи". Знаю, що саме його турбує. МУР. Йому в тому щось не подобається, не розумію, що саме, і йому хотілося б відмовити мене від участи в тому. Ми старі, давні друзі, шаную його як гостру й виразну індивідуальність, але не вірю в його "політичні" маневри. Цікаво довідатись, що він має тепер "на мислі".
Розмовляв з Костюком, Веретенченком. Нічого нового, нічого особливого.
26 червня. Завтра рано, о годині 4.30, збираюсь в дорогу до Ерлянґену і далі. Маю намір зустрітись в Ерлянґені зі студентами, у Фюрті відвідати Шереха, а опісля до Мюнхену на з’їзд Ліґи Українських Політичних В’язнів, від яких маю запрошення.