Бостон розраховував прибути на зимовище ще на світанку, годині о п'ятій, і схоже було, що так воно й буде. Цієї ночі він ще раз переконався, як прив'язаний серцем до дружини й сина: він уже через день засумував за ними і тепер поспішав додому. Найбільше його тривожило в дорозі, як би вовчиця Акбара не стала знову бродити довкола житла і не почала жахливо вити, наводячи страх на Гулюмкан і Кенджеша. Заспокоював Бостон себе лише тим, що після вбивства вовка вовчиця перестала приходити — у всякому разі, її не було чутно.
Та даремно турбувався тієї ночі Бостон.
У ту ніч Акбара в Башатському межигір'ї скаржилася Бюрі-Ана біля старого лігвища. І навіть якби Акбара опинилася біля Бостонової оселі, вона нікого не потривожила б — після загибелі Ташчайнара вона лише скорботно прислухалася до голосів, що долинали із зимовища...
І ось наступив той день...
Бостбн прокинувся того ранку, коли сонце світило що є сили: прибувши на світанку, він проспав близько чотирьох годин. Він би поспав іще, та його розбудив синочок. Як не старалася цього ранку Гулюмкан не пускати Кенджеша до батька, однак у якусь мить, зайнята лаштуванням у дорогу, вона не встежила за малюком. І малюк, щось лепечучи, безцеремонно ляскав батька по щоках. Бостон розплющив очі, усміхаючись, обійняв Кенджеша, і дивовижна ніжність до хлопчика з особливою силою огорнула його. Радісно було усвідомлювати, що Кенджеш, його плоть і кров, росте здоровий і рухливий, що в свої неповні два роки в;н бистрий на розум, гнобить батьків, що і обличчям, і характером він схожий на нього, тільки очі, сяючі й вологі, як чорні смородинки, материнські. Гарний хлопчина, і, дивлячись на нього, Бостон пишався, що в нього такий чудовий син.
— Що, синочку? Мені вставати? Ану, потягни мене за руку! Потягни, потягни, отак! Ото, який дужий! А тепер обніми мене за шию.
Гулюмкан тим часом вже закип'ятила улюблений чай чоловіка — густий калмицький, зі смаженим борошном, молоком і сіллю, і тому, що не тільки отари, а навіть собаки і ті були далеко в горах, Уркунчиєви могли дозволити собі хоч раз на рік випити чай тихо й спокійно. Мало хто розуміє, як рідко випадає такий відпочинок чабанській сім'ї. Адже худоба вимагає уваги безперервно, цілий рік і цілу добу, а коли в стаді мало не тисяча голів, а з приплодом і всі півтори, то про такий вільний від турбот ранок чабанська сім'я може тільки мріяти. Вони сиділи, насолоджуючись спокоєм перед тим, як розпочати збиратися — адже їхали на ціле літо. Машину чекали опівдні, і до цього часу все хатнє добро треба скласти.
— Ой, аж не віриться,— все примовляла Гулюмкан,— як добре, яка благодать, яка тиша! Не знаю, як тобі, а мені їхати не хочеться. Давай нікуди не поїдемо. Кенджешику, скажи батькові, що не треба нікуди їхати.
Кенджешик щось лепетав, сідав то до батька, то до матері, а Бостон добродушно погоджувався з дружиною:
— А що? Чому б нам і не прожити тут ціле літо?
— Сказав таке,— сміялася Гулюмкан,— та ти через день так припустиш за своєю отарою, що за тобою і на Донкулюку не поспієш!
— Справді, не поспієш навіть на Донкулюку! — підтакував задоволений Бостон і погладжував жорсткі вуса. Це означало, що він щасливий!
Так чаювали вони за низьким круглим столом, дорослі сиділи на підлозі, а малюк бігав довкола. Батьки хотіли його нагодувати, але малюк надто розпустувався того ранку, бігав, сміявся, ніяк не посадиш його їсти. Двері розчинили,— коли двері зачинені, душно,— і Кенджеш раз у раз вибігав з дому, гасав по двору, спостерігав за маленькими швидкими пухнастими курчатами, що шастали біля квочки. То була курка їхнього сусіда, нічника Кудурмата. Сам він уже на літуванні, а дружина його Асилгуль збиралася вирушити разом з Уркунчиєвими машиною. Вона вже забігала до них, сказала, що зібрала речі, лишилося тільки посадити курку з курчатами в корзину, але це вона встигне зробити, коли прийде машина. А поки що вона збирається попрати й висушити білизну.
Так минав той ранок. Сонце вже добряче припікало. Всі займалися своїми справами. Бостон з дружиною ув'язували клунки, складали посуд. Асилгуль прала — чути було, як вона час від часу випліскувала з дверей мильну воду. А маленького Кенджеша полишили на самого себе, і він то вибігав з дому, то знову забігав у дім і все крутився біля курчат.
Турботлива квочка тим часом повела курчат далі від дому попорпатися за рогом у землі. Малюк подався за курчатами, і непомітно вони опинилися за глухою стіною сарая. Тут, серед лопухів і кінського щавлю, було по-літньому спокійно й тихо. Курчата попискували, греблися в смітті, а Кенджеш, тихо сміючись, розмовляв з курчатами, все намагаючись їх погладити. Кенджеша квочка не боялася, та коли поблизу, нечутно ступаючи, з'явився великий сірий собака, курка занепокоїлася, незадоволено закудкудакала й вирішила повести курчат далі Кенджеша ж великий сірий собака з дивовижними синіми очима нітрохи не злякав. Він лагідно дивився на малюка, дружелюбно помахуючи хвостом. То була Акбара. Вовчиця давно вже вешталася коло зимовища.
Вовчиця відважилася так близько підійти до людського житла тому, що, починаючи з минулої ночі, на обійсті було порожньо, не чутно ні людських, ні собачих голосів. Ваблена незгасаючою материнською тугою, невмираючою надією, вона з осторогою обійшла всі кошари, всі стійла, ніде не виявила своїх утрачених вовченят і підійшла аж до самісінького людського житла.
І от Акбара стояла перед малюком. Незрозуміло, як їй відкрилося, що це дитя таке ж, як будь-яке з її вовченят, тільки людське, і коли воно потяглося до її голови, щоб погладити доброго собаку, серце Акбари, що знемагало від горя, затріпотіло. Вона підійшла до нього, лизнула йому щічку. Малюк зрадів, тихо засміявся, обійняв вовчицю за шию. І тоді Акбара зовсім розімліла, лягла біля його ніг, почала гратися з ним — їй хотілося, щоб він поссав її соски, але він замість того сів на неї верхи. Потім зіскочив і покликав за собою. "Жюр! Жюр!" 1 — кричав він, заливаючись щасливим сміхом, однак Акбара не зважувалась іти далі, вона знала, що там люди. Не рухаючись з місця, вовчиця сумно поглядала синіми очима на хлопчика, і він знову підійшов до неї і гладив її по голові, а Акбара вилизувала