1 Жюр — ходімо.
дитя, і йому це дуже подобалося. Вовчиця виливала на нього накопичену в ній ніжність, вдихала в себе його дитячий запах. Як відрадно було б, думала вона, якби це людське дитинча жило в її лігвищі під навісом скелі. Обережно, щоб не поранити шийку, вовчиця схопила малюка за комір курточки і різким ривком перекинула на загривок — так вовки тягнуть із стада ягнят.
Хлопчик зойкнув пронизливо, коротко, як поранений заєць. Сусідка Асилгуль, що йшла до сарая розвішувати білизну, поспішила на крик Кенджеша, виглянула за ріг, кинула білизну на землю й помчала до дверей Бостона.
— Вовк! Вовк дитину поцупив! Швидше, швидше! Бостон, не тямлячи себе, зірвав зі стіни рушницю і кинувся з дому, слідом за ним Гулюмкан.
— Туди! Туди! Он Кенджеш! Он вовчиця його несе! — кричала сусідка, охоплена жахом, вона хапалась за голову.
Та Бостон уже й сам побачив вовчицю — вона бігла підтюпцем, несучи на загривку малюка, що несамовито репетував.
— Стій! Стій, Акбаро! Стій, кажу! — загорлав Бостон і побіг навздогін за вовчицею.
Акбара припустила, а Бостон мчав слідом за нею з рушницею та кричав не своїм голосом:
— Залиш, Акбаро! Залиш мого сина! Ніколи більше я не зачеплю твого роду! Залиш, кинь дитину! Акбаро! Послухай мене, Акбаро!
Він мовби забув, що для вовчиці його слова анічогісінько не означають. Лемент, гонитва лише налякали її, і вона побігла ще швидше.
А Бостон, не замовкаючи ні на хвилину, переслідував Акбару.
— Акбаро! Залиш мого сина, Акбаро! — просив він. Трохи відставши, розпачливо зойкаючи і голосячи,
бігли Гулюмкан і Асилгуль.
— Стріляй! Стріляй швидше! — кричала Гулюмкан, забувши, що Бостон не може стріляти, поки вовчиця несе на собі малюка.
Крики, погоня лише розтривожили Акбару, розпалили вовчий інстинкт, і вона вирішила не випускати своєї здобичі. Мертвою хваткою тримаючи малюка за комір, вовчиця затято бігла вперед, тікала все далі в гори і, навіть коли позаду прогримів постріл і куля просвистіла в неї над головою, не кинула своєї ноші. А малюк усе плакав, кликав батька, кликав матір. Бостон знову вистрілив у повітря, не знаючи, чим ще настрахати вовчицю, проте й цей постріл
не злякав її. Акбара і далі тікала в бік кам'яних завалів, а вже там їй нічого не варто було заплутати сліди і зникнути з очей. Бостон впав у відчай: як порятувати дитину? Що робити? За що така страшна кара звалилася на них? За які гріхи?
— Кинь хлопчика, Акбаро! Кинь, прошу тебе, залиш нам нашого сина! — задихаючись і харкочучи, як загнаний кінь, благав він на бігу викрадачку.
Третій раз вистрілив Бостон у повітря, і знову куля про-свистіла над головою звіра. Кам'яні завали все наближалися. В обоймі тепер було лише два патрони. Розуміючи, що ще хвилина — і він упустить останній шанс, Бостон зважився вистрілити по вовчиці. З розгону впав на коліна й став цілитися: він мітив по ногах, тільки по ногах. Та йому ніяк не вдавалося прицілитись — груди ходили ходором, руки тремтіли, переслали слухатися. І все-таки він спробував зібратися в силі і, дивлячись у тремтючий проріз прицілу, як скаче, мовби пливе по бурхливих хвилях, вовчиця, прицілився і спустив курок. Мимо. Куля, збивши пил поряд із ціллю, пройшла низом. Бостон перезарядив рушницю, дослав у патронник останній патрон, знову прицілився і навіть не почув власного пострілу, а тільки побачив, як вовчиця підскочила і впала на бік.
Скинувши гвинтівку на плече, Бостон мов уві сні побіг до Акбари. Йому здавалося, що він біжить так повільно й довго, наче пливе в якомусь порожньому просторі...
І от нарешті, похолонувши, ніби надворі була холоднеча, він підбіг до вовчиці. І зігнувся в три погибелі, захитався, корчачись у німому крику. Акбара була ще жива, а поряд з нею лежав бездиханний, з простреленими грудьми малюк.
А світ, що втратив звуки, мовчав. Він щез, його не стало, на його місці тільки вируючий вогненний морок.
Не вірячи своїм очам, Бостон схилився над тілом сина, залитим яскраво-червоною кров'ю, повільно підняв його з землі і, притискаючи до грудей, подався назад, дивуючись чомусь із синіх очей вовчиці, що здихала. Потім повернувся і, онімівши від горя, пішов назустріч жінкам, що бігли до нього.
Йому здалося, що дружина його росте в нього на очах, і от уже йому назустріч крокує гігантська жінка з величезним деформованим обличчям, простягаючи до нього величезні деформовані руки.
Він брів як сліпий, притискаючи до грудей убитого ним самим малюка. За ним, лементуючи й голосячи, брела Гулюмкан; плачучи, її підтримувала під руку сусідка.
Бостон, приголомшений горем, нічого цього не чув. Та раптом оглушливо, мов гуркіт водоспаду, на нього впали звуки реального світу, і він зрозумів, що сталося, і, піднявши очі до неба, страшно закричав:
— За що, за що ти мене покарав?
Дома він поклав тіло малюка в його ліжечко, вже приготовлене до вантаження на машину, і тут Гулюмкан припала до узголів'я і завила так, як вила ночами Акбара... Поруч з нею опустилася на підлогу Асилгуль...
Бостон вийшов з дому, прихопивши з собою рушницю. Одну обойму вставив у магазин, другу сунув у кишеню, ніби збирався в бій. Потім кинув сідло на спину Донкулюка, одним махом скочив на коня і поїхав з дому, не сказавши нічого ні дружині, ні сусідці Асилгуль...
А від'їхавши трохи далі від зимовища, дав волю Донкулюку, і золотавий дончак помчав його тією ж дорогою, по якій наприкінці зими він скакав до Таманського зимовища.
Той, кого він хотів застати і кого неодмінно знайшов би навіть під землею, був на місці.
В садибі Базарбая Нойгутова того дня теж вантажили машину — відправляли домашнє добро на літні випаси. Зайняті цими клопотами, люди не помітили, як за кошарою з'явився Бостон, як він спішився, як скинув рушницю, як перезарядив її, поставив на бойовий звід, а потім знову повісив на плече.
Його побачили, лише коли він уже наблизився до місця вантаження. Базарбай, зіскочивши з грузовика, здивовано уп'явся в нього.
— Ти чого? — сказав він Бостонові, чухаючи потилицю і вдивляючись у його чорне, як обвуглена головешка, обличчя.— Ти чого тут? Чого так дивишся? — заметушився він, передчуваючи щось недобре.— Знову з приводу вовченят, чи що? Робити нічого? Попросили мене, я і написав.