Плаха

Сторінка 93 з 96

Чингіз Айтматов

У цілій окрузі лише Акбара залишалася неприкаяною. Лише її ніяк не зачіпало життя, що вирувало навкруги. Та й люди, можна сказати, забули про неї: після втрати Ташчайнара Акбара нічим про себе не нагадувала, навіть поблизу Бостонового зимовища і то перестала вити ночами.

Безпросвітно важко було Акбарі. Вона стала млявою, байдужою — їла всіляку дрібну живність, що потрапляла на очі, і здебільшого тужливо коротала дні десь у відлюдному місці. Навіть масове переміщення стад, коли по горах пересуваються тисячні поголів'я і тишком-нишком нічого не варто вкрасти ягня, котре заґавилося, а то й дорослу вівцю, залишало її зовсім байдужою.

Для Акбари світ немовби втратив свою цінність. Життя її тепер було у спогадах про минуле. Поклавши голову на лапи, Акбара цілими днями згадувала радісні й гіркі дні і в Моюнкумській савані, і в Приалдашських степах, і тут, у Приіссиккульських горах. Знову й знову поставали перед нею картини минулого життя, день за днем прожитого разом з Ташчайнаром, і щоразу, не маючи сили зносити тугу, Акбара вставала, похнюпливо бродила довкола, знову лягала, примостивши постарілу голову на лапи, знову згадувала своїх дитинчат — то тих чотирьох, яких недавно викрали в неї, то тих, що загинули в моюнкумській облаві, то тих, що згоріли в приозерному очереті,— але найчастіше згадувала вона свого вовка, вірного й могутнього Ташчайнара. І часом згадувала ту дивну людину, котру стріли вони в заростях конопель,— згадувала, як та, го-лошкіра, беззахисна, бавилася з її вовченятами, а коли вона ринулась на неї, маючи на меті перекусити їй горло, злякано присіла навпочіпки, затуливши голову руками, і побігла не оглядаючись... І як потім, уже на початку зими, вона побачила її на світанку в Моюнкумській савані розіп'яту на саксаулі. Згадувала, як вдивлялася в знайомі риси, як вона, трохи розплющивши очі, щось тихо прошепотіла і змовкла...

Тепер минуле життя здавалося їй сном, безповоротним сном. Але всупереч усьому надія не згасала, жевріла в серці Акбари — іноді їй здавалося, що коли-небудь її останній виводок знайдеться. І тому ночами Акбара підкрадалася до Бостонового зимовища, але вже не вила несамовито, звично і грізно, а лише прислухалася здалеку: раптом вітер донесе дзявкання підрослих вовченят або їхній знайомий солодкий запах... Якби було можливе таке диво! Як рвонулася б Акбара до своїх любих вовченят — не побоялася б ні людей, ні собак, визволила б, забрала б дітей своїх із полону, і вони помчали б як на крилах геть звідси в інші краї і зажили б життям вільним і суворим, як і належить вовкам...

Бостонові в ці дні не давали спокою багато клопотів — мало йому турбот з перекочовуванням, то нав'язалися ще безглузді казенні справи. Кочкорбаєв, як і обіцяв, написав усе-таки скаргу на Бостона Уркунчиєва у вищестоящі інстанції, і звідти прибула комісія розбиратися, хто правий, хто винуватий, але в самій комісії не було одностайності. Одна частина комісії вважала, що чабана Бостона Уркунчиєва треба виключити з партії, бо він образив особу парторга і тим завдав моральних збитків самій партії, друга наполягала, що цього робити не слід, бо чабан Бостон Уркунчиєв виступив по-діловому і критика його була спрямована на підвищення продуктивності праці. Викликали в комісію і Базарбая Нойгутова. Брали в нього письмові пояснення з приводу вовченят, яких Бостон Уркунчиєв начебто вимагав повернути в лігвище... Словом, завели справу за всіма правилами...

На два останні виклики Бостон не з'явився. Передав,

що йому треба переганяти худобу у верхів'я, переїжджати туди з сім'єю на ціле літо, що строки підпирають, і тому нехай розбираються без нього, а він згоден на будь-яке покарання, яке комісія визнає за потрібне, чим дуже втішив Кочкорбаєва, котрому така поведінка Бостона була на руку.

Та іншого виходу в чабана не було. Перегін на літні випаси вже почався, а запізнитися з перегоном Бостон собі ніколи не дозволив би. Останніми роками худобу гнали своїм ходом на день раніше, а слідом за цим перевозили кочівне житло і все домашнє добро до тих місць, куди могли пройти машини, далі знову пересувались дідівським, в'ючним, способом. Але й це дуже полегшувало і, головне, прискорювало перегін худоби. От і Бостон спочатку відігнав худобу на літування, залишивши при отарі своїх помічників, а за ніч повернувся назад, щоб наступного дня, повантаживши на машину сім'ю і хатні манатки, виїхати аж до осені в гори.

І настав той день...

Та йому передувала ніч, коли Акбара повернулася в своє старе лігвище. Уперше після загибелі Ташчайнара. Самотня вовчиця обминала старе лігвище під навісом скелі — знала, що воно порожнє і що там ніхто її не чекає. І все-таки одного разу вистражданій Акбарі захотілося побігти знайомим шляхом, шмигнути крізь лази в лігвище, а раптом там чекають її діти. Не встояла вона перед спокусою, піддалася самоодуренню.

Акбара бігла як божевільна, не розбираючи дороги, по воді, по камінні, мимо нічних вогнищ, що запалали на літніх стійбищах, мимо лютих собак, а навздогін ш лунали постріли...

Так бігла вона, самотня й ошаліла, по горах під високим місяцем, що світив на небі... І коли добігла до лігвища, дуже зарослого свіжими травами й барбарисом, що й не впізнати, не посміла ввійти в своє давно осиротіле, забуте житло... А перебороти себе, піти геть теж не було сили... І знову звернулась Акбара до вовчої богині Бюрі-Ана й довго нарікала, виючи та скиглячи, довго скаржилася на свою горопашну долю та просила богиню взяти її до себе на місяць, туди, де немає людей.

Бостон тієї ночі був у дорозі. Повертався після відгону худоби на зимовище. Можна було, звичайно, дочекатися ранку і потім вирушити в путь. Але тоді він прибув би на кочит тільки під вечір, і йому довелося б чекати цілий день, і тільки потім повантажитись на машину і відправитись услід за табунами, а він не міг собі дозволити втратити стільки часу. До того ж на зимовищі майже нікого не залишалося, крім Гулюмкан з малюком та ще однієї сім'ї, які чекали, коли прийде їхня черга виїжджати на літування, а чоловіків і зовсім не було.

Ось чому Бостон так поспішав тієї ночі, щастя, що Дон-кулюк, як завжди, йшов вправно і впевнено. Добре йшов, душа раділа. Швидкий крок у Донкулюка. При місячному світлі виблискували вуха й грива золотавого дончака, на міцному крупі, як брижі на воді вночі, грали мускули. Погода стояла ні жарка, ні холодна. Пахло травами. За плечима в Бостона висіла рушниця — мало що може трапитися вночі у горах. А вже дома Бостон поверне рушницю на місце, і нерозряджена вона висітиме на цвяху з повною обоймою на п'ять патронів.