Пітьма вогнища не розпалює...

Сторінка 87 з 97

Бердник Олесь

— Радан…

— Хай буде так. Хай Радан… Проте в моїй пам’яті жодного знаку звідси. Будівля, барви, характер дум-ки… події, час… все інше, інше… Колись у в’язниці… а сидів я там біля семи років… мені приснився сон.. Якесь боріння, переслідування… Потім я проломлюю стіну, а за нею — чарівний, гармонійний світ. Зникають переслідувачі, довкола тиша… Я йду — обірваний, розтерзаний, насичений клекотом недавнього протистояння. Дивуюся. Бачу білі, рожеві споруди. Чисті, спокійні, ніби намальовані божественною уявою. На сходах мені стрічається дівчина, вітається, цілує в щоку. Я знаю — вона рідна, близька, але не можу згадати. Дівчина плаче, заспокоює: "Ти згадаєш, згадаєш". Питаю: "Як же я житиму там, де відсутня будь-яка дотичність?" — "Любов, — каже вона, — любов відкриє браму пам’яті…"

Я дивувався тим снам, не міг збагнути — до чого вони? Тепер щось подібне. Може, й це сон, Гейє?

— Хіба ми відаємо, що таке сон, учителю? — тамуючи сльози, ніжно озвалася дівчина. — Є багато до-слідників, які вважають кожне сновидіння — фрагментом якоїсь цільної реальності, котра поки що недосяжна в сукупності…

— Гарна думка, — загорівся Радан, звівшись па ліжку. — Я про це навіть писав…

— Коли? — з надією запитала Гейя.

— Тоді. Півтисячі літ тому. — Хворий нахмурив брови. — В якій же книзі я писав про це? В пам’яті все переплутано…

— "Структура ноосферного поля"? — тихенько підказала вона.

Радан гостро глянув на неї, посварився пальцем.

— Хочеш підштовхнути мене в колію твого учителя? Гадаєш, я не розумію? Такої книги я не писав. Свої пам’ятаю… "Таємниця Пегаса". "Бенкет на попелищі". "Про героїчний ентузіазм". "Про безкінечність". І бага-то інших… А скільки я ще не встиг написати!.. Ти читала бодай що-небудь з того, що я назвав?

— Я все читала, мій друже. Все, що написав Джордано. Він воістину став безсмертним…

— Отже, правда, — прошепотів хворий. — Я йому правду тоді сказав.

— Кому?

— Інквізиторові. В останню ніч перед стратою…

— Що ти йому сказав?

— "Живе — житиме, тлінне — зітліє…" Як прекрасно, що навіть віки безсилі супроти життя… Ось тільки оця загадка, що її ставиш ти… Тіло твого учителя, а душа — моя. Мені боляче й незатишно…

— Невже я для тебе… зовсім, зовсім незнайома? — палко скрикнула вона. — Придивися, напруж уяву…

— Дарма, — заплющив очі хворий. — Ось… поруч… лише простягни руку… холодна стіна темниці. Чую скрипучий голос жорстокого гостя… інквізитора… Ми з ним так довго бесідували на прощання. І не треба зусиль, щоб згадати свої мандри по Європі… глуми, насмішки, дискусії, спека, мороз, голод, холод… Все ясно, зримо. Можу описати навіть пам’ятні скелі на шляху, розмови з випадковими людьми… Дитинство пам’ятаю… Малесеньке містечко Нола, неподалік від Неаполя. Моє ім’я Філіппо, це вже пізніше я назвався Джордано, як став ченцем. Тато мій — Джованні Бруно — тримає хлопчика за руку, ми з ним піднімаємося на Везувій, поміж буйноквіттям. Гора димує, нагадує, що в ній киплять втаємничені сили. Тато оповідає дивні легенди, пов’язані з Везувієм. Про Спартака, про страшну загибель Помпеї. Я дивлюся на далекі блакитні обрії, мені гарно, казко-во… Де ж я знайду поміж тими яскравими спогадами твого учителя, дівчинко?

Гейя пригнічено мовчала. Хворий розплющив очі, взяв її за руку.

— Не сумуй. У нас нема іншого шляху… як розбудити твого Радана… Спробуємо разом. Ти розкажеш мені все що сталося… після смерті того, хто живе в мені…

— Добре, учителю. Тільки одне запитання. Що б ти хотів знати — хронологію подій чи якісь інші мета-морфози світу? Що тебе цікавить в цих п’яти віках?

— Основне, — подумавши, твердо мовив Радан. — Битва з торжествуючим звіром. Є така книга у мене. Читала?

— Читала, учителю.

— Ти збагнула, про що я питаю?

— Так. Тебе цікавить динаміка духовного поєдинку. Я згодна, що в цьому суть світової історії. Ми завт-ра побуваємо там, де з тобою палили вогнище. Може, багаття допоможе розбудити твою пам’ять. "Вічне те, чого немає…" Це рядок з твого вірша…

— "Вічне те, чого немає", — повторив хворий. — Дуже близькі мені слова.

— Хай же вічність нашепче тобі ту казку, якої чекаю я… і не лише я… Тебе чекає весь світ. Чуєш, Рада-не?..

П’ЯТЬ ВІКІВ

(Розповідь Гейї)

З покрівлі пси-центру вони вилетіли вдвох на магнетоні в передсвітання. Радан дивувався всьому, немов дитя: гармонійним обрисам літального апарата, подібного до сочевичного зерна, легкій повітряній архітектурі лікувального комплексу, природно поєднаного з розкішним краєвидом дніпровських круч, чорному компактному пульту керування, де мерехтіли багатоколірні іскорки сигналів. А коли апарат зірвався з місця і поніс їх до хмар, з грудей учителя вихопився крик захоплення:

— О розуме людський! Недарма я переконував людей, що саме Божество втаємничене в мислячій істоті! Гейє, це ж повернувся благословенний вік титанів! Все можливо, все доступно!

Усміхнена дівчина, ввімкнувши систему прозорості стінок магнетона, з радістю спостерігала, як Радан повертався то ліворуч, то праворуч, вигукуючи:

— Яка чарівна ріка! Як вона зветься?

— Дніпро, Радане! Твоя рідна ріка!

— А отам… що за чарівне місто?

— Трипілля! Там школа другого циклу, де я навчалася. Інколи сюди навідувався й ти… учитель, відомий всій Землі…

— Відомий всій Землі, — ніби бездумно повторив хворий. Потім знову загукав: — А там… на обрії… величні споруди, золоті бані… Що там таке?

— Київ. Прадавнє місто русів… столиця України…

— Читав, чув, — замислено сказав Радан. — Проте не пощастило побувати. Героїчна козацька земля, славетна у всій ойкумені. Ух ти! Куди це ми падаємо?

— Не падаємо, учителю, а знижуємося. Не турбуйся, автоматичний пілот діє ідеально, нам ніщо не за-грожує…

— Дивина! Чудо! — шепотів хворий, кутаючись у квітчастий плед. — Це мені сниться… Я потрапив у край небесних геніїв. Бачу заспокійливі сновидіння… А там, що це таке? Білокрилі кораблики…

— Яхти для прогулянок, Радане. Ще в двадцятому віці ріки всієї Планети були засмічені, загиджені, в їх-ніх водах плавало тисячі брудних, гримлячих кораблів, швидкісних лайнерів. Насувалася катастрофа, люди очі-кували апокаліпсису, бо глибини сфери життя безнадійно спотворилися… А нині — глянь! Всюди — тиша! Все-таки розум одужав. Проте не захоплюйся! Загроза життю не подолана, спокій лише на поверхні… Обереж-но! Ми прибули…