Пітьма вогнища не розпалює...

Сторінка 86 з 97

Бердник Олесь

— Розумію, розумію, — засмутилася дівчина. — Отже, треба чекати.

— Не лише чекати, — м’яко зауважив Крон, лагідно всміхнувшись їй. — Кликати його, благати… готу-ватися до зустрічі з ним…

Щока дівчини запаленіла. Вона вдячно глянула на знаменитого вченого, який схвально сказав:

— Знаю, ти зробиш все. Даю тобі всі повноваження. Найвище повноваження — твоя любов. Навчай Ра-дана заново, ніби перед тобою істота іншого світу, відтворюй для нього весь плин світоконструювання сучасно-сті. Втямила?

— Якось незручно… говорити Раданові т є, що він давно знав, чому він навчав нас…

— Радана нема! — суворо заперечив Крон. — Пам’ятай про це. Є лише оболонка Раданова і психоідея Джордано Бруно. Від того й того — лише пунктири. Психосуть учителя в глибокому колапсі, на поверхні сві-домості лише той шар ноосфери, що замкнув колапс. Цей шар треба наситити інформацією, характерною для Радана. Тоді подібне прагнутиме до подібного, до ототожнення… Це єдина можливість розімкнути психолабі-ринт. Будь-який ризик щодо Радана неприпустимий. Ти знаєш чому?

— Боривітер казав. Проблема втечі дітей…

— Так. Радан має очолити цей напрямок. Готується Світовий Форум. Без нього все ускладниться… Пам’ятай, Гейє, що від тебе залежить дуже багато. Перед тобою стіна, про яку ми нічого не знаємо. І треба зна-ти, чи так ми стукаємо в ту стіну, чи почує нас Радан, замурований в лабіринті?

Спантеличена дівчина мовчала. Крон все ще зволікав вимикати зв’язок. Тяжко зітхнувши, втомлено, по-батьківському промовив:

— Треба приборкувати гординю, дівчинко моя. Ми неуки щодо зв’язку між віками, поколіннями. Є лише декларації, психомоделі філософів, романтиків, соціологів, футурологів. Є лише гіпотези… А місток… живий місток для душ — відсутній. Смерть обриває будь-який смисл естафети. Доки нема монолітної свідомості Ціль-ної Особи, котра б об’єднала різні покоління й віки, нема й розумного сенсу… і вектора поступу… Можливо, саме поєднання психостанів різноісторичних осіб у одній людині — шлях до такої єдності? Хто скаже?.. Я ін-коли замислююся над тим, що божевілля, яке ми вважаємо патологією, — є катастрофічна спроба єства ступити на шлях всеохоплення… спроба, що ніколи не завершувалася успіхом… — Крон помовчав і задумливо додав: — А може, й завершувалася… Та світ не розумів цього. Нищив таких одинаків, як хворих, або обожнював, тво-рив їхнім ім’ям культи, або спалював на вогнищах інквізиції, розпинав на хрестах… — Вчений засміявся, мах-нув рукою, ніби обрубуючи нитку розмови. — Розбазікався. Вибачай. Отже, я не прощаюся. Чекаю добрих віс-тей щохвилини… щомиті…

***

Гейя задрімала, зморена багатодобовим чергуванням. Крізь сон відчула, що хворий заворушився. Сторо-жко розплющила очі.

За широкими вікнами палати спалахували блискавиці, з Лівобережжя котилася гроза, відлуння громів розсипалося в ущелинах дніпровських круч, понад широким плесом ріки. В ніжно-зеленому сяйві стін вирізь-билася постать учителя, він зводився на ліжку, спантеличено оглядаючись. Завмер, прислухаючись до гримля-чої стихії.

Дівчина підхопилася з крісла, ступила крок до нього. Радан завважив її, лагідно кивнув.

— А… Це знову ти, ласкава дівчинко?

— Я, Радане. Твоя вірна учениця Гейя…

— Гейя, Гея… Наша велика Мати… Так ти казала, що це Гея? Мені не примарилося?

— Так, учителю.

— І минуло майже півтисячі літ. Як же я тут опинився? Такий немислимий прорив… Я гадав, що смерть у ту страшну епоху… дасть мені право й силу… полинути до інших світів, до мудрих братів біля далеких зі-рок… А ти кажеш… Гея…

— Я поясню, Радане… Я все тобі оповім…

— Для мене все довкола незнайоме. Цілком чужа планета…

Гейя взяла його схудлу руку в свою гарячу долоню, погладила пальці.

— Кожне дитя народжується на незнайомій планеті, приходячи з таємниці… Хіба не так, учителю? А по-тім… вона стає своєю…

— Дивно сказано, — вражено глянув на неї Радан, ніби вслухаючись у зміст промовленої фрази. — І прекрасно. Велика правда… Кожній дитині належить не лише пізнати… а й полюбити цілий Всесвіт… щоб можливо було жити в ньому…

Гейя схвально закивала, заворожена глибокодумністю його афоризму.

— Ти мимохіть сказав дивну, істинну мисль. Полюбити, пізнати Всесвіт… щоб жити в ньому. Вічно жити можна лише там і тоді, коли світ пізнаний і… полюблений. Тоді смерть — реакція ненависті. Людина не встигає полюбити й пізнати. її геть викидає з світу несумісність…

— Я це відчув тоді, — гірко прошепотів Радан, глянувши пильно в її очі, — коли вони… коли мене…

— Заспокойся, учителю. — Дівчина обняла його за плечі. — Та пора давно минула. Тепер — все інак-ше…

— Інакше? — з притиском запитав Радан. — Ти гадаєш, що час кудись пропадає? Щезає? Ось вона тут… моя палаюча мить…

— Учителю, — рішуче скрикнула Гейя, відсторонюючись від нього. — Ось глянь сюди, глянь на себе… — Кинувшись до стіни, вона ввімкнула посилене світло, потім відслонила штору, за якою холодним оком за-блищало дзеркало. Він ступив, похитуючись, кілька кроків, побачив своє відображення. Здивувався. — Ну, тепер ти розумієш?

— Що я мушу зрозуміти, дівчинко?

— Що Джордано й ти — різні особи. Джордано був невисокого зросту, чорноокий, чорноволосий…

— Коли мене вели до вогнища… я вже був сивий…

— Але порівняй, Радане… Ти високий, плечистий, ясноокий. Тобі лише сорок років… Як же це може бу-ти?

Він, тримаючись за стіни, повернувся до ліжка, втомлено ліг. Гейя поправила подушку, потім знову при-гасила світло. Після довгого мовчання учитель запитав:

— Рим ще є?

— Є, Радане, — усміхнулася ласкаво дівчина. — Рим же вічне місто. Таким і буде… як архітектурний заповідник…

— А інквізиція? — напружено зсунув брови учитель, ніби прислухався до тих зловіщих слів.

— Інквізиція — анахронізм, — знизала плечима Гейя. — Хіба що іносказально… символічно… така ін-квізиція є завжди в душах інволюційних, нерозкритих, невихованих… Так ти учив нас, своїх учнів…

— Так, так. Розумію. Тонка іронія. Проте мені не до іронії, дівчинко, не до витончених софізмів. Я роз-гублений. Мушу знати; що ж зі мною сталося? Ти допоможеш мені?..

— Все, що ти захочеш.

— Ти кажеш — я твій учитель… Що моє ім’я… як ти назвала мене?..