Дніпровські кручі наблизилися, виросли. Заколихався берег, зрівноважився, завмер. Радан заплющив очі, ніби прислухався до втаємниченого голосу душі. Дівчина не турбувала його.
— Ти кажеш… ми з тобою тут зустрічалися? — пошепки озвався він.
— Недавно, Радане. І бесідували про заповітне…
— Дивно. Свідомість мовчить. Імла… Білий туман… Позаду — гримить минуле… за тонким покрива-лом, тільки торкнися його… і загуркоче буря… А спереду — порожньо…
— Ходімо, Радане. Нас чекає вогнище.
— Ходімо, дівчинко…
Вони виступили з люка магнетона на шовковисту, пухнасту траву. Під горбиком, де приземлився апарат, вирувала прозора течія Дніпра. Вгорі нависали кручі Правобережжя, зарослі чагарями, плакучими вербами, соснами. На Лівобережжі, над смугою синіх лісів сходило багрове кружало сонця.
Радан глибоко вдихнув ранкове повітря, помилувався білими вітрилами прогулянкових яхт, що видніли-ся в промоїнах туману над річковим плесом. Потім завважив, що Гейя порається біля маленької галявинки, складаючи в її центрі купку хмизу. Підійшов до неї, сів на один з плескатих каменів, загорнувшись у плед.
— Якось прохолодно… Мене лихоманить…
— Запалимо вогнище, ти зігрієшся, учителю.
— Це відбувалося тут?
— Тут, Радане. Це твоє улюблене місце. Ти гуляв завжди самотньо, налив багаття. А одного разу… я теж наблизилася сюди, гуляючи. Співала пісню. Тобі сподобалися слова пісні. Ти запросив мене до вогню…
Вона чиркнула запальничкою, язички полум’я застрибали між гіллям, блакитний димок цівкою піднявся над горбиком.
— Мені сподобалася пісня, ти кажеш? А яка пісня, про що?
— Про тишу, Радане…
— Тиша. Мовчання… Я багато думав про Мовчання. Ти знаєш, що таке Мовчання, Гейє?
— Тайна. Це вражаюча глибина, нерозгадана людиною…
— Мовчання — Мати всього Сущого. З Мовчання народжується Слово, Логос. Отже, Мовчання — Бог. Заспівай мені про тишу, Гейє. Може, я згадаю?
Дівчина несміливо почала співати, хвилювання душило її. Потім вона посмілішала, спостерігаючи, як уважно дослухається Радан-Джордано до слів. Закінчивши останній куплет, вона зненацька запитала:
— Чи сподобалися тобі слова?
— Я ж не знаю твоєї мови, Гейє, — здивовано відповів Радан. Потім усміхнувся. — А-а, ти гадаєш, що я містифікую? Правда, правда, моя дівчинко, я уважно дослухався до тексту… Прекрасна мелодія, глибока щи-рість твого голосу… а слова незбагненні… Щось знайоме, близьке, щось хвилююче… Тільки ж не торкнешся, не розбудиш… От якби перекласти па латину, на італійську мову…
— Буквальний переклад не дає того враження, — печально мовила дівчина. — Краще я тобі розповім про п’ять віків. Слухай, учителю, і згадуй…
Що таке історія?
У корені — іст, ест — існувати, бути тобто, — суще.
Але ж суще — все. Чому ж для людської історії бралася мізерна частка подій, до того ж — подій не ве-льми важливих, часто навіть ілюзорних, поверхових.
Спостерігач може дивитися на розбурхану стихію океанських вод, рахувати хвилі, описувати барви піни, гуркіт прибою, шурхіт прибережного пляжу, динаміку грозових туч, блискавиць — проте це анітрохи не допо-може з’ясувати причини урагану, не відкриє джерела сили, що викликала потрясіння в природі. Чи не те саме в людській історії?
Раніше писалося як? Три брати — ікс, ігрек, зет — прийшли на таку чи ось таку землю. Вона їм сподоба-лася. Один осів у місцині під назвою ось такою, другий — деінде, третій ще десь там. Хтось там їм платить да-нину, або вони комусь платять данину. З’являються з невідомих земель князі, володарі, а точніше — розбійни-ки, злочинці, жорстокі авантюристи. Руйнують попередні порядки, встановлюють нову династію. Історичних бандитів освячують ті або інші ієрархи. Безліч сусідніх царів, королів — теж завершених мерзотників та негід-ників — прагнуть породичатися між собою. Таким чином створюється монархічна мафія віків, яка хоч і клекоче ненавистю до власних членів, проте дотримується злодійської солідарності. Інколи рівновага порушується, ки-плять війни, ллється кров. Того повісили, тому одрубали голову, ще комусь викололи очі. Мерзенна хроніка записується, хоч вона ніколи нікого ні в чому не переконує, не стає потрібним досвідом.
А що ж глибокі верстви народів? Адже й там умирають, народжуються, кохають, зраджують, вбивають, захищають, співають, складають казки, мріють, шукають правди й Бога, зневірюються і повстають за свободу. їхнє життя нікого не цікавило. Вважалося, що основна динаміка подій диктується змінами в тих чи інших дина-стіях, а пізніше — виборами того чи іншого президента, прем’єра, лідера партії. Вірили в ілюзорні плакати по-літизованої історії. Навіть наприкінці двадцятого віку гралися в псевдодемократичні цяцьки, захоплювалися парламентською тріскотнявою, будуючи прийдешнє та власні сподівання на ілюзорному ґрунті психостереоти-пів обману чи забобонів.
У середні віки, коли знищили Джордано, домінував містифікований злочинний світогляд про верховенс-тво небесного диктатора. Якщо вірили в грядущий Страшний Суд, якщо малювали пекельний вогонь і океани розтопленої смоли, куди ангели скидали мільйони грішних душ на вічну муку, то право земних помічників Бога нищити, спалювати єретиків ніким уже не могло заперечуватися. Над світом нависало покривало гіпнотичного страху, під тим покровом можна було навіювати будь-який алгоритм, запустити найжорстокішу програму. Що цікаво: ієрархи церкви або вінценосні монархи могли промовляти людяні формули, проте з легким серцем по-рушували вимоги тих заповідей, навіть не замислюючись над протиріччям слова й дії. Тверезі мислителі та по-движники, не приспані суспільним гіпнозом, гостро відчували абсурд історії, пробували розбудити дух народів — повчаннями, іронією, поезією, повстаннями, розколом церкви, запереченням Бога, ствердженням Бога, за-кликом до розуму, жорсткою самокритичністю, — але всі спроби тонули в марності. Світовий сон не порушувався громом подій. Народи забували все — і прекрасне, і зле, вірячи найхимернішому, найабсурднішому, якщо воно проголошувалося тим, хто тримав у цю актуальну мить довбню реальної влади.
— Довбня реальної влади, — засміявся Радан, схвально глянувши на дівчину. — Це ти гарно сказала…