Проте не залишу тебе, мій Друже, в пустелі блукань. Буду чатувати біля рідної хатки твого тіла, палко віритиму: ти повернешся з далеких, моторошних мандрів. Чуєш, Радане? Я віритиму…
СПОГАДИ
Як давно це було. Давно? А що це таке — давно? Ось вона — ще підліток — сидить у затишному амфі-театрі на уроці, що його веде знаменитий учитель Радан. Він походжає перед гуртом хлопчиків та дівчаток, ко-трі з відкритими ротами слухають неквапну, задумливу розповідь наставника. Його любили всі діти Планети, бо практично щотижня Радан з’являвся на просторових екранах всеземного телебачення, оповідаючи юним ви-хованцям захоплюючі історії про походження світів, про трагічні й прекрасні долі видатних діячів минулого, про зорі й квіти, про кохання й подвиг. Разом з тим він періодично з’являвся в тій чи іншій школі всіх контине-нтів Планети, проводив семінари педагогів, передавав свій досвід, встановлював особистий контакт з "важки-ми" учнями. І така щирість промінилася з очей Радана, таку дружність і беззастережну любов ніс наставник із собою, що найзапекліші серця танули, гуртуючись довкола унікального водія душ.
Чи ж могла Гейя не закохатися в нього? Правду кажучи, всі дівчатка обожнювали Радана. Пізніше це по-чуття звітрювалося зростанням в серцях поклонниць інших, прагматичніших, пристрастей, а в Гейї відбувалося все навпаки: приходили роки дівочої зрілості — і разом з тим дозрівала її небуденна любов. Напевно, й Радан відзначив палаючі прозоро-карі очі дівчини, її хвилювання при наближенні учителя, тремтячий голос, коли во-на відповідала урок.
Напевне, збагнувши її стан, її почуття, він посуворішав до неї, ніколи не залишався з дівчиною сам па сам для індивідуальних педагогічних бесід, хоч для всіх інших учнів Трипільської школи другого циклу, де Гейя навчалася, наставник знаходив достатньо часу.
Минали дні. Ровесники дівчинки горнулися до неї, приваблені унікальним магнетизмом жіночості, виня-тковістю знань і талантів. Та вона лишалася самотньою. Любила гуляти дніпровськими берегами, розмовляти з кручами, травами, квітами, хмарами. їй достатньо було заповідної природи легендарної ріки і… мрій про коха-ного. Остерігалася сказати комусь про своє втаємничене почуття — навіть мама й тато, котрі щомісяця прові-дували доньку в школі, не відали про її муку й радість.
Довіряла свою любов лише поезії, музиці, пісні. І саме пісня звела їх щасливого вечора на пустельному березі Славути. Зажди… Яка то була пісня? Здається, про тишу… Справді, думки про нього чомусь асоціюва-лися з мовчанням, з тишею. Мріялося лише одне: вона й він ідуть понад нескінченним берегом блакитної ріки, тримаючись за руки… і мовчать, мовчать… Лише хвиля їм щось промовляє, лише сива тирса-ковила шепоче ніжні слова напуття, тільки ласкаве сонце пестить задумливі лиця. А про що говорити, коли серце співає?
Вона співала свою імпровізацію про коханого, і луна далеко розкочувалася понад принишклим плином Дніпра.
Мабуть, її туга й надія покликала улюбленого учителя на берег ріки, бо саме в той вечір вони зустрілися. Дівчина вигулькнула з-за кручі, доспівуючи останній куплет, а Радан стояв на зеленому горбику, освітлений призахідним сонцем, і прозоро-зелені очі його іскрилися. В руках вихователь чомусь тримав пучок хмизу, зі-браного понад берегом. Побачивши дівчину, він розгубився. Потім, опанувавши себе, привітався і запитав:
— Сама написала пісню, Гейє?
— Сама, — кивнула дівчина, паленіючи від хвилювання.
— Чудові слова…
— Тобі подобається, учителю?
— Дуже. Тиша — вічна таємниця святих і пророків…
— І закоханих теж, — осмілилася додати Гейя.
— Можливо, — помовчавши, озвався Радан. — Я не вивчав цієї проблеми…
— Проблеми? — дивно перепитала вона.
Він закашлявся, нічого не відповів. Розгублено тримав хмиз, ніби не знаючи, куди його подіти. Дівчина виручила його, запитавши:
— Ти хотів розпалити вогонь?
— Так. Дуже хотів, — зрадів учитель.
— Я теж люблю живий вогонь.
— Тоді давай разом запалимо багаття… Послухаємо його, помилуємося…
— Послухаємо? — перепитала дівчина, дивуючись.
— Атож. Хіба ти ніколи не розмовляла з вогнем?
— З вогнем — ні. З квітами, з травами, з хмарами розмовляла. З далекими зорями — теж. А з вогнем не доводилося…
— Тоді допоможи назбирати побільше хмизу. Спробуємо почути прадавнього Агні…
Заінтригована Гейя метнулася по кручі, ламаючи сухе галуззя в заростях верболозів та соснових посадок. Незабаром на обраному Раданом горбику виросла чималенька купа хмизу. Учитель склав дрова на лисій глиня-ній площині, де хтось нещодавно палив багаття, притягнув два плоскі камені. Запросив дівчину сідати.
Сонце сіло за обрій. В зеніті зажевріли зірки.
Радан чиркнув запальничкою. Малесенький вогник торкнувся хмизу, затанцював на сухенькому гіллі, вихопився вгору, весело заспівав.
— Чуєш? — шепотом запитав учитель, дивлячись на смагляве личко дівчини крізь пасма прозорого ди-му.
— Чую, — майже подумки відповіла вона.
— Що ти чуєш?
— Несказанне…
Радан замислився над її словами. Зосередившись на багатті, мовчав. Інколи підкидав нові порції хмизу. Потім зненацька порушив мовчання:
— Хочеш — оповім, як я вперше почув мову огню?
— Дуже хочу, — загорілася дівчина.
— Було це давненько. Мабуть, літ п’ятнадцять тому…
— Мені було лише два роки, — озвалася Гейя.
— Так. — Учитель пильно глянув на неї, з притиском зауважив: — А мені — двадцять…
Вона промовчала, ніби й не помітила того притиску.
— Сталося так, — вів далі після паузи Радан, — що я потрапив у полон самоти і сумніву…
— Самоти? Поміж мільярдами людей?
— А хіба ти сьогодні не прагнула до самоти? — в тон їй запитав учитель.
— Прагнула, — згодилася вона. — Тільки цей стан для мене — благо, а не полон. У самоті — я не само-тня.
— Парадокс, але прекрасний, — засміявся ласкаво він. — Ну, гаразд. Я заплутався. Та самота, що її я відчув тоді, була агресивна, руйнівна. Не буду торкатися причин, не це головне. Я облишив товариство, бать-ків… покинув школу третього циклу… це біля Львова… і поїхав до Чорногори. Все на світі обридло, здавалося немилим, безглуздим, марним…
— Багато дітей відчувають цей стан, — озвалася дівчина.