— Так. У мене це сталося в достатньо зрілому віці. Далеко не дитячий комплекс. Ніби хтось прокинувся в мені — мудрий, тисячолітній, всерозуміючий… І я побачив світ як товпище тіней, як лаштунки смішного спе-ктаклю. Я почав глибоко розуміти світових песимістів — від Будди до Шопенгауера, від Еклезіаста до Лермонтова. При всій ознайомленості з аргументами видатних чи навіть геніальних мислителів моя душа не могла розшукати сенсу в дальшому проживанні, в тілесному бутті. Інколи здавалося, що хтось жорстокий і нещадний всовує нас у земні тіла, щоб катувати невинні душі, насолоджуючись невпинним потоком муки…
— Це в тебе, учителю, ніби з казок Гофмана, — зіщулившись, озвалася дівчина. Поглянувши на зоряне колесо вгорі, вона додала: — Ось тепер, коли бачиш міріади квітів або слухаєш плескіт дніпровської хвилі, не віриться, що таке відчуття може виникнути в юній душі. Двадцять літ… це ж лише початок шляху. Ти, висту-паючи перед учнями, кожним слоном вселяєш в нас оптимізм, віру в небуденний сенс буттєвості… як же стало-ся, що сам потрапив у пастку?
— Може, тому я й маю право сіяти зерна оптимізму, — заперечив Радан, — що побував у лабіринті від-чаю. Вогонь допоміг мені…
— Так, так. Ти обіцяв оповісти. Я слухаю…
— Заглибившись у Карпати, я вибрав невелику галявину поміж низькорослим кедрачем біля Сивулі. Ви-рішив беззастережно голодувати і, зосередившись, відчути голос Всесвіту, голос власного єства, не засмічений відлунням переповнених людьми долин. Рішення було безкомпромісне: або навіки залишитися там, розпроща-вшись з тілесною шкаралупою, або розкрити в собі якийсь новий стан, котрий дав би радість існування…
— І тобі пощастило здобути те, що ти шукав? — схвильовано запитала Гейя.
— Зажди. Я все оповім. А втім, знаєш що? Трохи пізніше я написав поетичний діалог про те, що відбуло-ся. Розмова з Вогнем. Увечері я запалив багаття, щоб зосередитися при ньому, і зненацька збагнув…
— Що ти збагнув?
— Причину мого руйнівного сумніву, моєї самоти. Де корені абсурду буття? В нашому прагненні до ілю-зорності, до видимості, до шкаралупи явищ і подій. Послухавшись вогню, я запалив кільцеве багаття і викупав-ся в ньому…
— Викупався?
— Атож! Чарівне дійство. Мов дикун, я танцював у пломінному колі, відчуваючи, як згорає павутина психічного абсурду, як рушаться заслони вікових стереотипів, нагромаджених у глибинах підсвідомості. Душа опромінилася новим, простим, життєдайним розумінням того, що людина — самотворящий потік вогню, а не тіло, заковане в міру, число й вагу…
— І все-таки… небезпечна мова вогню, — зітхнула Гейя, підкидаючи галузки в багаття. — Мені ближча мова землі, води, трави…
— І там — вогонь, Гейє, — засміявся Радан. — У кожній динаміці — вогонь. Тільки ми його не відчува-ємо…
— Я розумію. Знаю, що всюди вогонь. Але ж в квітах, травах, у воді — він творящий, а не руйнівний…
— Звідки ми знаємо? — пильно глянув на дівчину учитель. — Хіба наше життя не руйнує тканину іншо-го життя — трави, плоду, тварини? Хіба в кожній клітині тіла не кричить якийсь в’язень, котрий став підвали-ною для об’єднаного організму?
— Ти ніколи так не говорив з нами в школі, — здригнувшись, прошепотіла Гейя.
— Повна правда — тяжка, — кивнув Радан. — Але її треба знати, раніше чи пізніше… Треба знати, дів-чинко…
— Повна правда — тяжка, — повторила Гейя задумливо. — Як це може бути? Адже правда — це пра-веда, істинне знання?! Хіба знання може обтяжувати?
— Ще й як! — усміхнувся Радан. — Прадавні мудреці збагнули той тягар тисячоліття тому. Нагадаю то-бі слова з "Книги Еклезіаста": "Хто примножує знання — той примножує скорботу…"
— Пам’ятаю. Ми вивчали уривки з цього твору. Проте все те ковзнуло по свідомості, не зачепивши її…
— Нас вражає лише те, що тотожне з власним досвідом, — підтвердив Радан. — Буйна, радісна дівоча стихія хіба може резонувати на сум та печаль зневіреного чоловіка, котрий все уже випробував… і ні в чому не знайшов сенсу?..
— І все-таки… правда життя повинна бути радісна! — вперто не згоджувалася дівчина.
— Правда повного життя, — підкреслив учитель, підкидаючи ще пучок хмизу до вогнища. Багаття жаді-бно загоготіло, постать учителя в сувоях сизуватого диму заколихалася. — Ти втямила, про що я кажу?
— Не відаю. Що означає — правда повного життя?
— Це ж дуже просто. Живе все. Проте одна справа буяти в повну силу, насолоджуватися розквітанням, віддаванням, обміном… а інша справа… скажімо, потрапити на зуби хижака, нидіти від самотності, знемагати від хвороби…
— Так це ж окремі відхилення від буяння Древа Життя, — здивовано мовила Гейя. — Люди спроможні долати таку патологію, недугу…
— Я маю на увазі не окремі відхилення, а весь потік того життя, в яке ми входимо часткою…
— Тобто?
— Ти знаєш про гіпотезу Юрія Гука, астробіолога двадцятого віку?
— Про згасання в минулому другого сонця — Люцифера?
— Так.
— Знаю. Мене хвилювала ця космогонічна картина. Вона тривожна і зловісна…
— Пращури знали про катастрофу в нашому зоряному регіоні. Вони відобразили її в розмаїтих міфах та легендах. Проте реальність незмірно перевершувала містичні казочки. Раніше все зводилося до морально-етичних концепцій: гординя Першонародженого Архангела, повстання супроти Творця, битва у небі, поразка повстанця, його злостивість на людей — нових улюбленців Бога…
— А насправді?
— А в реальній динаміці Космосу все незмірно простіше й грізніше. Катастрофа цілих Всесвітів, дефор-мація Континууму, тобто Цілості, а відтак — дегенерація Буття. Тобто все, що нас оточує, ніби спотворене по-рушенням тканини міжзоряного тіла. Космос — у лихоманці…
— Ти щось жахливе оповідаєш, учителю. Чому ж навіть в школі другого циклу нам не відкривають пра-вди?
— Я ж сказав тобі — повна правда тяжка. Хіба може кожна свідомість її витримати? Якщо визнати цю тезу про катастрофу Цілості, тоді кожен збагне, що він — лише тінь справжньої реальності, лише хвилька Оке-ану, лише карикатура Істини. Гай-гай! Ми ще досі тримаємося зарозумілості й гордині, як рятівної машкари, боїмося збагнути, що потрапили в космічну пастку, з котрої вибратися можна лише страхітливою ціною… бук-вально здираючи шкіру на собі, зрікаючись самих себе… таких, як ми є тепер…