Весна тридцять третього року. Село Кийлів на Бориспільщині, Де народжувалися й проживали мої пра-щури та прабатьки. Штучний голод косить десятки людей.
Сотні ще живих никають сновидами по селу, длушпаються в смітниках, шукають слимаків, викопують їстівні корінці, щоб чим-небудь заповнити порожні, зсудомлені від голоду шлунки. Вулицею їде підвода, на ній, зручно вмостившись на сіні, величається тодішній голова колгоспу. Саме величається. Він має владу, силу, їжу, він має право дарувати життя чи смерть. До підводи поспішають голодні, простягають руки, чути скиглен-ня: "їсти, їстоньки!"
Голова регочеться, аж лягає горілиць, зі смаком передражнює вмираючих людей, своїх односельчан:
— Їсти! Їстоньки! Їсти! Їстоньки!
Цвьохає коня батіжком і поспішає далі. І байдужий до того, що нині, завтра ці його односельчани, може, навіть кровні родичі, навіки замовкнуть, і вже не матиме він можливості комусь з них допомогти, втішити, зу-пинити розгін смертельної коси.
Минули роки. Той чоловік вже не був головою, навіть якимось начальником не став. Його у грізний час просто використали як сокиру, як плаху, як гільйотину для братовбивчої справи. І ось — уже після другої сві-тової війни — метаморфоза: він разом з усією сім’єю стає фанатично віруючим, вступає до громади євангеліс-тів-баптистів. Він проповідує Бога, ім’я котрого Любов, як написано в молитовному домі на покуті, він ревно плаче, падаючи на коліна. Ну що ж, скажуть мені, це лише доказ того, що каяття прийшло в серце, що Бог по-кликав його до себе, що він відчинив серце своє подиху вічності…
А мені страшно від таких апологетів Бога. Не розумію, не вірю, не хочу вірити, що такі люди, такі юди можуть ввійти в воїнство Боже, що шикуватимуться в святі шеренги отакі нищителі рідного народу і ті душі, котрі простягали посинілі руки у безвість, волаючи: "Їсти, їстоньки!"
Інший випадок. Сорок дев’ятий рік. Управління МДБ Київської області. Внутрішня тюрма. Шість місяців триває слідство за обвинуваченням мене в антирадянській діяльності. Завершується справа, прийшов прокурор Київської області, при ньому я маю підписати протокол про завершення слідства.
Слідчий і слуга Феміди стоять біля вікна кабінету. Крізь шиби видно недобудовані стіни нового корпусу внутрішньої в’язниці. Там на риштуваннях метушаться "зеки", носять розчин, цеглу, готують для себе та братів своїх темницю. Господар кабінету киває головою в бік тих стін, промовляючи сакраментальні слова: "Жить стало лучше, жить стало веселей!"
Обоє весело регочуть.
Я не витримую, хвиля сорому і шаленства хлюпає в серце, заливає груди,
— Як ви можете? Де я, скажіть мені? Ви ж мене забрали нібито за антирадянщину, а самі…
Прокурор підступає до мене, з подивом крутить головою:
— Ти з Марса впав, хлопче? Не розумієш, куди потрапив? Такий закон життя: нині я тебе, завтра — ти мене!
— Кто кого сгреб, — додає слідчий, — тот того и в…б!
І знову зі смаком дружно регочуть, після чого прокурор покидає кабінет, залишаючи мене віч-на-віч із слідчим.
Минуло багато літ. Лихоліття прокотилося, я повернувся додому, почав працювати на літературній ниві, став членом Спілки письменників. Виходили книги, посилювався контакт з читачами. Проте знову на обрії клу-бочилися хмари, почалися арешти. Готувався суд над Іваном Дзюбою та іншими "дисидентами". І ось одного вечора, коли я їхав тридцятим трамваєм додому, до мого плеча хтось доторкнувся. Літній чоловік злобно і люто дивився на мене, п’яно похитуючись.
— Що вам потрібно? Хто ви?
— Не впізнав? Придивися, придивися гарненько!
— Одчепіться! Я не хочу вас знати!
— Та ні, ти придивися!
Якісь жінки відтягували його від мене:
— Серьожа! Серьоженька! Облиш! Ти хильнув зайвого!
— Та ні, нехай впізнає мене! Нехай впізнає!
І тут я згадав. Сині очі, досить гармонійне обличчя, але вже зім’яте, постаріле, проте в глибині зіниць хлюпає якась апокаліптична лють, ненависть. То був мій слідчий. Він примітив, що я впізнав його.
— А-а-а-а! Згадав-таки! Згадав! Думаєш, так просто все минає? Все вертається! Від нас не втечеш, не втечеш!
— Серьожа, Серьоженька!
— Одчепіться! Хай він все згадає! Де їхні Дзюби? Де їхні Стуси? Га? І тобі дорога туди! Туди, туди!
Я замовк. Вирішив усунутися від гидкого діалогу з п’яним. Та ще й з таким суб’єктом. Проте він не за-лишав мене в спокої. Голос водія повідомив:
— Зупинка "Резницкая"…
— Резницкая, Резницкая, — зі смаком повторив мій "знайомий", нахабно підморгуючи мені. — Резать, резать, резать…
— Не "Резницкая", — не стримався я, — а "Ризницька". Розумієте, чоловіче? Тут жили ризники, котрі ткали ризи для церкви…
— Нет, резать, резать! — наполягав він. — Тут жили різники! А дальше — "Боенская". От слова — бить, бить! Бойня!
— Ні, бідний чоловіче, — заперечив я, — не бойня, а бій, боєць. Тут були бойові вали для захисту Києва.
— Нет! Тут были бойни! Бить, резать! Бить, резать!
Його схопили жіночки під руки і вивели з трамвая…
Ще один малюнок. Осінь п’ятдесятого року. Північ. Станція Кочмес. Я — "зек" пересувної колони Печо-рлагу. Живемо у вагонах, довкола тимчасові дроти. Працюємо на ремонті залізничної колії: засипаємо гравій, забиваємо костилі, носимо рейки, шпали. Конвой щоденно визначає "запретзону", обтикає її прапорцями. Пе-рехід за умовну лінію — смерть. Вбивають часто й безглуздо. Згадую такий випадок. Конвоїри не злюбили од-ного літнього ув’язненого учителя: він добре знав "право", кодекси, Конституцію і все колов червононогонни-ків тими чи іншими порушеннями, звертався до їхнього комсомольського сумління: "Хлопці, ви ж спадкоємці революції! Хіба це заповідав вам Ленін? Хіба ви не бачите, кого охороняєте? Хіба не знаєте, хто такі ваші нача-льники?"
Чи "хлопці" проявили власну ініціативу, чи хтось десь їм тюкнув, але вони хутко знайшли можливість позбавитися від непроханого правозахисника. Одного дня начальник конвою поманив пальцем старого "зека" до себе. Бригадир крикнув:
— Слухай, дід! "Запретку" не переходь!
— Не бійся, гнида! Іди сюди! Ось так! Отут, біля мене будеш стоять. На одній позі, чуєш?
Він справді змусив старого стояти на одній нозі, обтикавши її паличками.