— Тарасику…
— Гов!
— Ти був у цирку?
— Ні! Мене мама теж випарила добряче, аж смуги знати!
— А що в цирку? Що люди кажуть?
— Валом валять. З інших міст, з сіл пруть. Там таке виробляє той, як його… Ойра-хан!
— А що виробляє?
— Таке, що волосся сторч стає. Кажуть люди, що то якийсь дідько!
— А мені він до душі!
— І мені, — признається Тарасик.
— От якби ще зустрітися з ним…
— Не пустять! А як ти думаєш — чого твій гад пішов туди конюхом?
— Я вже догадуюся, ще треба перевірити. Тут якесь темне діло. Тільки дивись, нікому ні слова! Я неза-баром буду знати точно, а тоді — постараємося зустріти Ойра-хана. Біжи, щоб не застали тебе…
Минає день. Настає вечір.
Чути, як приходить вітчим, гупає чобітьми. Сновигає туди й сюди.
Баба Химка приносить теплого молочка з-під корівки. Очі її світяться ласкою з-під сивих брів.
— Випий, дитинко. Випий. Парне молочко дасть тобі сили, загоїть вавки…
— Не хочу, бабусю. Я вже дужий…
— Пий, пий, не дурій. Де там дужий, — одні скраклі замість рук. Ну та нічого, аби кістки, все інше наро-сте! Пий здоров! Ну, шануйся, я піду вже…
Вечір, тиша. Молодик за вікном.
Грає на скрипці цвіркун у запічку.
Верещать занудно розбещені коти десь у городах. Млосно, сп’яніло витьохкує весільні пісні соловейко.
А світло за дверима не згасає. Вітчим сидить біля стопу. Мені цікаво, що він робить.
Я тихесенько шастаю з-під ковдри, тримаючись за стіну, підкрадаюся до дверей, зазираю в щілинку. Гад щось пише у товстий зошит. Довго-довго пише. Морщить лоба, зловтішно всміхається і знову пише. Нарешті розгинається, тре долонею заспані очі, ховає ручку й чорнило у шухляду. А зошита загортає в стару газету, від-чиняє грубку і, глянувши на двері, кладе згорток туди.
Я посміхаюся сам до себе. Хитрий! Думає, що ніхто не полізе, бо грубка, мовляв, улітку не топиться…
Ящіркою повзу до постелі, згортаюся клубочком під ковдрою, завмираю. Тепер знаю, як діяти…
Наступного дня, коли вітчим пішов з дому, а баба Химка попорядкувала в хаті й почимчикувала до себе, я вибрався з ліжка, вишкутильгав у сіни. Виглянув надвір. Ніде нікого. Засунув двері, щоб ніхто не відчинив. А тоді рушив до грубки. Серце тьохкало, проте я переміг страх. Чи не переховав вітчим зошита? Ні, є!
Сівши на ліжко, я розгорнув газету і поклав зошита на коліна. На першій сторінці каліграфічним скоро-писом було написано: "Його високоблагородію пану Їжаковському вірнопіддане донесення…"
— Гарно пише, гад, — зітхнув я заздро. — Якби мені такий почерк. Отак він, либонь, і на мого тата пи-сав…
Далі я прочитав:
"Найпокірніше доношу таке: влаштувався я конюхом до цирку Агійо вдало, одразу ж приступив до пра-ці. Розпитував артистів про Ойра-хана, проте вони нічого не могли сказати, бо самого факіра майже ніхто не бачить. Де він ночує, їсть, відпочиває, про те відає, може, сам Агійо, але хіба він стане зі мною бесідувати? Діз-нався я ось що: десь у Карпатах вищезгаданий Ойра-хан приєднався до цирку Агійо і замінив фокусника, кот-рий номер, з таким же ім’ям. Отже, це не справжній Ойра-хан. А це вже та ниточка, за яку можна схопитися. Факір дуже любить доньку Агійо Марічку, котра виступає з ним, якщо ваше високоблагородіє зволить пригада-ти: вона згорає серед полум’я, а потім перетворюється в лева і навпаки. Так ото я почав висліджувати час, коли дівчинка з факіром зустрічається. В основному, це буває вечорами, після вистави. Вони гуляють вкупі або си-дять над берегом Бугу і бесідують, що мене вельми здивувало. Що спільного між хитрим Ойра-ханом і малою дитиною? Розмови ж, як зволите бачити далі, вельми затуманені. Я записую їх якомога точніше, а на ваш роз-суд залишаю тлумачення…"
***
— Де сонце, де сонце? — гукають сліпці
Їм шлях проляга на чотири кінці…
Незрячим шукати дарма.
Їм сонця нема.
Торкнувшись цього місця в своєму видінні про Ойра-хана, я ніби смикнув за якусь зловісну мотузочку: покотився обвал думок і спогадів. Питання зради, доносу, зречення має прадавні історичні корені. Власне, за-початкувалося воно космічним падінням Люцифера, персоніфікувалося ганебною зрадою Юди — учня Велико-го Учителя, вивершувалося контрреволюційною метаморфозою Сталіна. Звідки воно посіялося в нашому Все-світі? Чому наростає з віку у вік, ніби гірська лавина? Чому історичні прецеденти ганьби й зневаги, всенародно-го осуду й прокляття не жахають зреченців? На кого вони покладаються, що виграють від підлості й падіння? Ми можемо проаналізувати кожен відомий випадок запроданства, проте ніде не відшукаємо якоїсь вигоди — навіть тимчасової! Навпаки — неминуча поразка, історична ганьба, муки каяття і неможливість відшкодування вдіяного. Враження таке, ніби хтось страшний і сильний, невблаганно владний змушує зрадника діяти так, а не інак!
Ясно відзначається закономірність у наростанні кількості зрад: поміж вільними людьми зрада неможли-ва, неуявна, відсутня. Зреченцями стають лише раби духу, ниці душі, істоти, позбавлені серця. Саме тому ко-жен володар, котрий прагнув сформувати для себе армію юд, орієнтувався на соціальні моделі рабовласницьких структур. Байдуже, яка вивіска красувалася на фронтоні суспільства — монархічна, демократична чи соціаліс-тична (навіть комуністична). Народоправство не маніфестує себе бучно й величально: воно просто єсьм!
Безумовно, Сталін та його політична мафія знали про всі відомі історичні прецеденти демагогічного ово-лодіння волею мас. їм допомагала сама накопичена інерція ницості забитих, забобонних юрмищ. Достатньо було тільки ввімкнути резонансну соціальну дію: оголосити біле чорним, а чорне білим, духовне — злочинним, а злочинне — похвальним! І тоді тисячі бездуховних щурів вилізли з нір вікової затаєності, відчули пору свого торжества, взявши до рук перо для доносу. На ниві народного життя відбувалася страшна інверсія: чорна рука виполювала добрі плоди замість бур’янів. І чортополох буйно розвинувся. Чому ж ми дивуємося, дорогий дру-же читачу? І чому звинувачуємо лише того, хто красувався на покуті наших світлиць замість образів?!
Кажуть, письменник спроможний збагнути сутність і душу будь-якого персонажа, героя власного твору. Не знаю, як хто, а я пам’ятаю багато людей нашої епохи, дії та логіку поведінки котрих не в силі, мабуть, збаг-нути жоден Достоєвський. Згадується таке….