— Ти не руш дитини, гаспиде! Сам не зумів дати життя, то й не одбирай! У тебе рука не батьківська, чо-ртова в тебе рука, Семене! Я тобі правду кажу!..
— Не плюйте мені в душу, бабо! Чого ви лізете в неї?
— Яка там у тебе душа? Жаба в тебе замість душі! Аби була душа — не катував би дитини. Матір згубив, а тепер — дитя хочеш довести до погибелі?
— Що ви мелете? Хто її згубив? Сама померла…
— А від чого? Гадаєш — не знаю? Вона мені, голубонька, все перед смертю розказала. їй люди очі від-крили, хто ти й що ти. Ти, Каїне, доніс на Федора жандармам, на її першого чоловіка, на свого товариша, он як! Занапастив душу — і його, й свою!..
— Брехня!
— Не брешу! Ич, як посинів! Боїшся правдоньки! Взяв на себе Каїнів тягар — неси тепер, не згинайся. А вона, голубонька, не знала, не відала, що ти христопродавець, та вийшла за тебе, як Федір сконав на каторзі. А чим завинив? Що вмовляв робочих на заводі требувать більшої платні? То ж на добро людям! А ти набрехав, що буцімто він виступав проти власті! Он як! А Олена як взнала правду — занудилася, згоріла від туги, жалю і горя. А тепер ти хочеш сина її доконати!
— Цитьте, бабо! Цитьте, а то я…
— Що ти мені вдієш? Я вже вузлики зв’язала в дорогу, мені не страшно помирати. А тобі — страшно. Бо багато нагрішив!
— Ненавиджу, ненавиджу вовче сім’я! Хотів своєї дитини, любив Олену пекельно, заздрив Федорові, от і смикнув нечистий…
— Нечистий, нечистий… Все на нечистого звалюєш! У самого серце нечисте. Чим же Павлик не до ду-ші? Янгольська ж дитина. Раз уже так сталося — змий гріх з душі, поможи хлоп’яті вийти в люди, може, й за-рахується тобі…
— Мовчіть, бабо, бо тоскно мені! Залиште мене в спокої! Не торкну його більше пальцем. Тільки мов-чіть, бо не знаю, що вдію…
— Та вже мовчатиму, мовчатиму. Що поможеться! Дитяти жаль, йому ще жити й жити. Ах ти доленько сирітська! Де ти блукаєш, якими нетрями, що ніяк не прийдеш туди, де тебе ждуть? Ой Боже ж мій, Боже!
Я слухав ту дивну розмову, не тямлячи — сниться це чи діється наяву? Невже вітчим справді продав та-та? Так ось чому мама була вічно зажурена? Ось чому Семен ненавидить мене?..
Хвилі болю знову накочуються на беззахисне тільце, червоні та золотисті павуки поважно походжають довкола і тчуть, тчуть срібне мереживо снів, розгортають казкові покривала видінь. Хтось приходить, відхо-дить. Шкарубкими долонями торкається побитого тіла, повертає з боку на бік, співає журливої пісні…
Усі гори зеленіють,
Де багачі жито сіють,
Тільки одна гора чорна,
Де сіяла бідна вдова…
Де сіяла, волочила,
Слізоньками примочила…
Про кого це вона, про кого так жалібно?
…Пішли діти на долину,
Знайшли батькову могилу.
— Устань, тату, устань з ями,
Тяжко жити нам без мами,
Устань, тату, устань з гробу,
Тяжко жити нам без роду…
А, це баба Химка співає. Це ж вона про мене… про таких, як я. Скільки тих сиріт розсіяно по землі? Хто знає?
Баба знову щезає… І пливе пітьма, нескінченна болісна пітьма, якій нема кінця-краю…
Потім з тієї пітьми виникає освітлене кільце арени. На ній Ойра-хан. Він пальцем манить мене до себе. Я пересилюю біль і встаю. Сині-пресині очі притягують, застерігають, лікують, знімають біль. Ойра-хан розкри-ває двері, пропонує зазирнути в отвір. Хто це там? А, вітчим. А з ним ще хтось — невідомий…
— Тут, крім тебе, хтось є?
— Нема, — запобігливо згинається в поклоні вітчим. — У хатині хворий хлопак. Спить…
— Гаразд. Слухай мене: його благородіє пан поручик звелів передати, щоб ти кинув свою роботу…
— Як то?
— Не перебивай. Щоб ти кинув роботу… і влаштувався в цирк.
— В який цирк?
— У нас він поки що один, дурню. Мандрівний. їм потрібен конюх. Біля коней умієш поратися?
— Умію…
— От і добре. Що? Хто тебе прийме? Не турбуйся, все полагоджено. Кому слід, той все знає…
— А далі?
— Далі — основне. Пан поручик звелів поцікавитися, що за один той… штукар, що чинить всякі фокуси. Ойра-хан, чи як там його… Затямив?
— Не зовсім…
— Треба дізнатися, хто він і що. Як робить всякі химерні штуки. Чи є в нього якісь помічники. З яких країв родом…
— А ви… перевірте…
— Не можна, дурню. Документи в порядку.
— Тоді що ж я… можу вдіяти?
— Роби як знаєш, підслухай, чи що… але дізнайся про того штукаря якнайбільше. Є підозра, що він не-безпечна людина. Важлива державна справа, так і знай. Запам’ятовуй все, що почуєш, розпитаєш, кожна дріб-ничка важлива…
Голоси глухнуть, віддаляються. Я провалююсь в чарівну небувальщину. Що мені вітчим і його зрада? Я володар нескінченного неба, білокрилих лелек і далеких зірок. Я тепер син всемогутнього сну…
Минали дні.
Я поволі видужував. Вітчим вже не заходив до хатини. Лише баба Химка приносила мені їсти, прибира-ла, оповідала казки. А коли залишала на самоті — у відчинене вікно обзивався мінливий світ явищ і образів: ввечері грали на ніжно-сумовитих цимбалах цвіркуни або сповнювали простір мелодійною журбою жаби; вночі крізь ласкаве віття яблунь зазирали в моє серце грайливі іскри зірок — і були вони чомусь такі близькі, рідні й теплі, — а на світанку сусідські півні починали бадьорий перегук, даючи команду сонячним музикам розпочати шалений вогнистий танець. І тоді до небувалого хору прилучалося все — горобці, лелеки, коти, корови, котрі, сонно мукаючи, простували на нашу, кури, що греблися попід дерезою, столітня груша, що доживала свій вік, проте ще в силі була щоліта зав’язати на кількох гілках десяток солодких плодів… ах, не зуміти, не збагнути, не перерахувати мені всього, що танцює під помахом сонячного смичка, золотисті тіні від якого коливаються на стіні. Так можна лежати довго-довго, і здається, що відсутній час, що нема тіла. Тільки музика, сонце і небо…
— Павлику, Павлику!
— Хто там?
— Це я… Тарасик!
— Ходи сюди, під вікно.
— Боюся.
— Гада нема.
— Якого гада?
— А вітчима… Він на заводі…
Тарасик перехиляється через лутку вікна, таємниче шепоче:
— На якому там заводі. Твій вітчим у цирку працює…
— У цирку?
— Атож. Конюхом. Чого його туди понесло? Кинув таку заробітну працю на заводі… Моя мама каже, що тут щось не те…
Я замислююся. Згадую сон… А може, не сон? Той невідомий щось гомонів про цирк, про коней, про Ой-ра-хана…