— Оце твоя "запретка"! Поставиш другу ногу — прострелю!
Ми зняли галас. Конвой почав стріляти понад головами, змусив замовкнути. Старий не втримався на од-ній нозі, впав за межі паличок. Конвоїри дружно пристрелили його.
Ми зібралися докупи в центрі зони, вимагали вести до лагпункту. Конвоїри, матюкаючись, повели. По дорозі кілька разів клали пас у багно, тримали по півгодини. Начальник вислухав нашу розповідь про смерть старого "зека", але повірив версії конвою: застрелений при спробі втекти!
Ось, друже читачу, кілька типів людей. їх мільйони. Не "окремі" родимі плями капіталізму, а тьма-тьмуща. Навіщо я згадую про них? Щоб поставити важливе питання перед собою, перед тобою, мій сучаснику: що нам робити з такими людьми? Адже вони живуть поряд, з ними нам разом будувати спробу громадської світлиці, з ними їздити в поїздах, на кораблях, з ними летіти до далеких зірок, з ними вибирати депутатів до верховних органів, з ними вирішувати смисл подальшого буття планети і людства. Як це можливо? І чи можли-во?
Запитання страшне. Ми його ще не ставили перед собою, навіть не торкалися такої проблеми. Ось за яку ниточку смикнуло далеке видіння, казкове нібито видіння про мого дитячого супутника, про химерного мандрі-вника над часом і простором Ойра-хана…
Проте я поспішив, поспішив. Забіг наперед. Все це ще не скоро, до тих часів іти, йти, повзти, летіти, зне-магати від болю, холоду, зневіри, сумніватися, палати від образ, кохати і зневірюватися, прагнути смерті і ряту-ватися від неї…
А тепер — повернуся до моєї дитячої казки. Щось в ній є таке, що вельми важливе для мене. Щось таєм-не, нерозгадане досі.
У тому житті, де я був осиротілим хлопчиком Павликом, далі сталося ось що. Юний організм хутко оду-жав, і мені спало на думку вислідити вітчима, а відтак — і самому почути, про що розмовляє таємничий ілюзіо-ніст з дівчинкою Марічкою. Якось надвечір я назирцем прокрався за Семеном на берег Бугу, там над водою бовваніло дві постаті — доросла й дитяча. Заховавшись в кущах, я почув дивну розмову, яку, напевне, запису-вав і вітчим…
ОЙРА-ХАН І МАРІЧКА
У далекім небі цяточка чорніє.
І не збагнути жителям ущелин,
Що то могутній птах — орел.
Хто ж може оцінити розмах
Орлиних крил, красу польоту?
Лиш той, хто зійде на вершину
Або зуміє стать орлом…
— Чому ти все мовчиш, мовчиш, Ойра-хане?
— Я не мовчу, Марічко.
— Мовчиш, я ж бачу. Вуста не ворушаться, очі якісь замислені, чужі…
— Я промовляю, Марічко. Лиш ти не чуєш мене.
— Я б хотіла почути…
— Може, колись почуєш.
— Дивний ти. Все дивишся, дивишся в небо, на зірки… Що ти там бачиш?
— Найдорожче, Марічко.
— Що тобі найдорожче?
— Одна зірочка. Ти її не побачиш.
— Ти її дуже любиш?
— Люблю, дівчинко.
— Як можна любити те, чого не бачиш?
— А ти сонечко любиш?
— Смішний! Хто ж не любить сонечка? Дуже люблю. Так Його ж видно?!
— А вночі?
— Що вночі?
— Ось тепер. Сонечка не видно. Невже тепер ти його не любиш?
— Як хитро ти запитав. Я й не думала так. Справді, я його тепер не виджу, але все’дно люблю. Бо воно є. Ой, як здорово! І мама моя давно померла, я її навіть не бачила, а дуже, дуже люблю…
— Ти все збагнула, ти славна дівчинка. За це тебе я й люблю.
— І я тебе, Ойра-хане.
— Тобі холодно, ти дрижиш. Притулися до мене.
— Ні, ні, мені не холодно. То я так… не відаю від чого. Послухай, Ойра-хане…
— Що, Марічко?
— Скажи мені — хто ти?
— Твій тато Агійо щодня оголошує моє ім’я.
— Не смійся, Ойра-хане, наді мною, я ж відаю, що це ім’я — не твоє. Його мав інший чоловік, він помер. А про тебе ніхто нічого не знає. Ти твориш фокуси, люди пливуть до цирку… а гроші забирає мій тато, тобі нічого не треба…
— Смішна дівчинко, ти не замислюєшся над тим, про що запитуєш. Та й ніхто не замислюється. Ось ти згадала про те, що Ойра-хан буцімто не моє ім’я…
— Не твоє.
— А Марічка —твоє ім’я?
— Моє.
— Чому твоє?
— Бо так мене назвала мама, тато…
— Правильно. А мене Ойра-ханом назвав Агійо. Я прийняв це ім’я, згодився з ним, ти мене так кличеш, інші люди знають мене, як Ойра-хана… Хіба цього не досить?
— Химерно. Ти — ніби вогонь. Щось палиш, прояснюєш… А як же твоє правдиве ім’я?
— Глянь, Марічко, вгору. Що там, над річкою… таке срібне, кругле, ласкаве?
— Хі-хі! Та то ж місяць. Ой, який ти смішний!
— Ти сказала — місяць. А для себе він хто?
— Не… знаю…
— От бачиш… А візьми оцей листочок, тут — на гілочці над тобою. Що ти про нього відаєш?
— Нічого…
— Майже нічого, Марічко. А що я відаю про тебе? А що ти знаєш про себе?
— Як ти все дивно повернув… ніби в казці…
— А ми в казці й живемо, тільки забули про це.
— Ти не забув. Ти щодня дієш казку для людей.
— А люди гроші платять за казку, замість того, щоб самим жити у ній…
— А хіба можна, щоб завжди жити у казці?
— Можна, дівчинко. Я й прийшов з такого краю…
— Ой-ой! Видав себе, видав! Я так і знала — ти не такий, як усі!
— Такий. Тільки я не забув про рідний край.
— Він там, Ойра-хане? Поміж зірками?
— Там, Марічко. І тут. І скрізь.
— Ой, як здорово! Між зірками у тебе є палац, чарівний сад, над яким плавають теплі, волохаті зорі, як риби в акваріумі? Еге?
— Там може бути все що завгодно. Крім нікчемності й зради. Там розквітають чаклунські квіти, пливуть у дивоколі схожі на пухкі хмаринки кораблі, в яких вирушають за пригодами в далекі світи дитячі ватаги. їх зустрічають шалені бурі й високі хвилі, супроти яких треба напружити всю силу і вміння. І перемога дає шука-чам щасливі здобутки нового розуміння самих себе і рідного світу. У нас відсутні зло і руїна, обман і жорсто-кість. Чи віриш ти мені, Марічко?
— Вірю, Ойра-хане. Я хочу до твого краю!
— Ти побачиш його.
— Коли?
— Коли дуже захочеш. І кожен побачить…
— Так як на арені? В ілюзії? Так я не хочу, Ойра-хане. Вогонь, від якого не згорають. Лев, що не кусає. Голуби, яких нема. Мені не до серця фокуси, Ойра-хане…
— Ах ти моя мудра, дивовижна пташко! Як ти далеко сягаєш своїм сонячним розумом. Ти правильно мислиш: люди готові віддати гроші, свою працю за міраж, за порожню шкаралупу казковості. Але прагнути за казкою, зробити її своїм життям майже ніхто не хоче, не воліє. Чудо стало для людей вашого світу видови-щем, на яке вони втішно позирають із свого болота…