— Про це говорити пізно! — відповів Дітріх.— Король Етцель ні на які поступки не піде. Гаген завдав йому надто багато горя. Не треба нам устрявати в цю халепу. Отака моя думка і рада!
Рюдігер із слізьми на очах усе-таки пішов у замок. Він плакав і тоді, коли чекав короля. Його побачив гуннський рицар.
— Поґляньте на цього героя,— сказав він Крімгільді,— стоїть тут і ллє сльози. Король Етцель ущедрив його своєю ласкою, обдарував багатьма замками, землями і ленними землями, але Рюдігер не віддячив йому — жодного разу не заніс меч над головою бургун-да! А його ж називають окрасою рицарства! Оце так окраса! Йому, мабуть, байдуже до всього, що тут діється. Він турбується тільки про [146] те, аби найбільше взяти собі. Про його мужність розповідають легенди, а насправді він поводиться ганебно.
Рюдігер слухав гунна, і його опанував нестямний гнів. Він підійшов до кривдника і з такою силою вдарив його кулаком в обличчя, що той умить віддав богові душу. Маркграф іще сказав голосно, що не дозволить, аби йому закидали боягузтво. Він би вже давно боровся з ворогами короля, якби сам не привів їх сюди і не охороняв у дорозі.
Аж ось з'явився Етцель. Побачивши мертвого рицаря, він сказав Рюдігерові:
— Маркграфе, чим ми заслужили, щоб ви помножували горе свого короля?
Крімгільда додала:
— Хіба у нас і так мало загинуло людей? Вас називають чесним Рюдігером. Та чи не забули ви, чесний воїне, свою присягу? Присягу у васальній вірності, яку ви склали королю, присягу, яку ви дали мені у Вормсі? Ви урочисто обіцяли, що помститеся кожному, хто скривдить мене? То чого ж варта ця клятва?
Рюдігер зблід, почувши такий закид, і сказав Етцелеві:
— То звільніть мене, королю, від моїх обов'язків! Заберіть усе, що дали мені — замок і подарунки, золото і ленні наділи, візьміть усе моє майно, а мені з дружиною дозвольте піти на чужину!
— А що мені з того, що я втрачу ще й вас? — сказав Етцель.— Ви поклялися бути вірним не тільки у спокійний час! Зараз ваш король і королева опинилися у великій притузі, і вони звертаються до вас по допомогу!
Етцель упав на коліна. Те саме зробила й королева.
— Як можу я вам допомогти? — вигукнув Рюдігер.— Я ж приймав бургундів у себе! Вони були моїми гостями! Я частував і давав їм притулок, обмінявся з ними подарунками на вірність, а Гізельгер посватав мою доньку-одиначку. Хіба після цього я можу підняти на них меч!
— Ви присягали на вірність,— сказала Крімгільда,— і я не можу звільнити вас рід присяги!
Рюдігер закричав у розпуці:
— О боже, забери мене з цього світу! Хоч би що я тепер зробив, усе буде ганьбою! Нема в мене вибору — і так ганьба, і сяк ганьба! О боже, звільни мене від цих мук!
— Ваша королева стоїть перед вами на колінах! — нагадав Етцель.
Рюдігер сплеснув руками.
— Отак мушу я, безталанник, платити тепер за вашу ласку і дари! Мене всі відцураються! Ох, коли б то розплачуватися тільки життям — доводиться платити ще й честю! [147]
Від хвилювання в нього зблідли губи.
— Лишаю на вас, моя володарко, мою дружину і доньку, а вам, королю, моїх воїнів, і прошу вашої великодушності! — сказав Рюді-гер.
— Бог віддячить вам, славний маркграфе! — відповів Етцель.— Він захистить вас, і ви здорові повернетеся до своєї коханої дружини. Ви також пересвідчитеся, як уміє дякувати король Етцель! Я дам вам земель, замків і рицарів, скільки ви забажаєте. Ви станете королем, нарівні зі мною владою і силою.
— Горе мені, що я мушу так робити! — вигукнув Рюдігер.— Боже, будь милостивий до моєї пропащої душі!
Він знову заплакав. Заплакала й Крімгільда. Потім маркграф послав гінців до своїх рицарів, щоб ті швидко зібралися і прибули до замку.
Побачивши маркграфа з п'ятьма сотнями воїнів, що, виблискуючи щитами, їхали до замку, Фолькер зблід. А юний Гізельгер радісно крикнув:
— Погляньте, до нас іде підмога, і саме в найскрутніший час! Мабуть, наш свояк залагодив справу. За це я тисячу разів подякую Дітлінді.
— А чи не дивно, що всі вони з мечами і щитами? — висловив сумнів Фолькер, а сам подумав: "Маркграф теж хоче використати нагоду, щоб нашим коштом придбати собі замки і землі".
Під брамою Рюдігер зупинився і закричав:
— Охороняйтеся, вельмишляхетні рицарі з Рейну! Замість того, щоб надати вам допомогу, я приніс смерть! Ми були друзями, тепер маємо стати ворогами!
— Боронь боже! — обізвався Гунтер.— Хіба ви забули свою клятву? Ми поєднані любов'ю і вірністю! Я не можу собі уявити, щоб ви втратили честь!
І тоді Рюдігер вигукнув:
— Я не можу інакше! Богом присягаюся!
Запала тиша. Було чути тільки посвист вітру та якийсь шурхіт серед убитих.
— Я не можу інакше, свояче! — знов закричав Рюдігер і вдарив закутими в броню руками по закутому в броню обличчю.— Я не можу інакше! — простогнав він.
Мертві мовчали.
— Я не можу інакше,— повторив Рюдігер, і його воїни заплакали.— Крімгільда не звільнила мене від присяги. Ми змушені битися одні проти одних. Я в Етцеля на службі і залежний від нього.
— Такого не може бути,— сказав король Гунтер.— Ніхто не приймав нас люб'язніше, не виявляв більше відданості і щирості, ніж ви. Ніхто не може нас посварити, якщо ми не захочемо цього! [148]
— Я їй присягнув! — закричав Рюдігер.
— Повертайтеся назад! — і собі закричав Гунтер.— Чи ж дозволено цій жінці глумитися з нашої дружби?
— Я їй присягнув! — повторив Рюдігер.
— Погляньте, свояче,— обізвався Гернот,— у мене в руці меч, це ваш подарунок. Добрячий меч, і я застосую його як чесний рицар. Хіба ви хочете потрапити під його удар і завдати журби Готелінді?
— О, нехай усе це станеться,— сказав Рюдігер.— Хай би все вже минуло, і ми лежали б безмовні під безмовними мерцями і не зазнавали б страждань. Це гріх, що я так говорю, але інакше не можу! Так, я бажав би, щоб мій меч убив мене, а ви щоб жили і вас могли б прийняти моя дружина і донька. Це моє останнє слово, свояче!
Тоді докинув своє слово Гізельгер:
— То хіба вам хочеться зробити свою єдину доньку вдовою, батьку? Не може цього бути! Немає сили, яка примусила б вас до цього! Подумайте, я вам довіряю, як іще ніколи не довіряв чужій людині!
Рюдігер відповів:
— Друзі, пробачте мені, безтямному! Я не можу інакше! Не карайте за це мою дружину і доньку!