— Все, що скажете,— відповіла Крімгільда.
— Пощадіть цього воїна. Він покається перед вами! Крімгільда кивнула головою і звеліла:
— Відведіть Гагена у найбезпечнішу кімнату! І Гагена відвели в кам'яну в'язницю.
Аж ось Гунтер обізвався із зали:
— Чого ви зволікаєте, Дітріху? Ідіть, поборемося вдвох! Дітріх і Гунтер почали битися. Обидва вони були рівні силою. До
останнього Гунтер залишився чесним рицарем, гідно поводився з супротивником. З Дітріхом він боровся по-геройському, а що упав на силі, то це не ганьба. Він бився вже третій день!
Дітріх переміг Гунтера і зв'язав його. Хоч і не годиться так поводитися з королем, однак Дітріх побоювався, що незв'язаний Гунтер може всіх перебити, так хоробро він боронився.
Дітріх узяв Гунтера за зв'язані руки і привів до Етцеля. Той показав його дружині. Крімгільда сіла на трон і повела розмову з братом.
— Ласкаво просимо, Гунтере, королю Нібелунгів,— почала вона. [156]
— На це вітання я не відповім, сестро! — мовив Гунтер. Дітріх упав перед Крімгільдою на коліна і став благати:
— Шляхетна дружино короля! Ще ніколи не брали заложниками таких хоробрих рицарів, як ці двоє! Ви обіцяли виконати одне моє бажання. Так-от, я прошу пощадити Гагена і Гунтера!
— Я буду до них милостива,— відповіла Крімгільда.
І Гунтера відвели у в'язницю, а Крімгільда встала і пішла до Гагена.
— Віддайте те, що забрали в мене,— сказала вона.— Поверніть мені скарб. Можливо, тоді ви знов побачите Бургундію.
— Мене зв'язує клятва,— відповів Гаген.— Я присягнув своїм володарям не виказувати, де знаходиться скарб, до їхнього скону!
— Тоді я мушу довести справу до кінця,— мовила королева і послала у в'язницю по Гунтерову голову.
Взявши мертву голову за волосся, Крімгільда показала її Гаге-нові.
— Ваш король мертвий,— сказала вона.— Тепер клятва не зв'язує вас!
Гаген кивнув головою.
— Кінець справі! — мовив він.— Мої королі мертві. Мертвий Гі-зельгер, мертвий Гернот, а тепер і Гунтер. Така була ваша воля! Де знаходиться скарб, нині знає тільки бог та я. Від вас він захований назавжди!
— То віддайте мені хоч Бальмунг! — зажадала Крімгільда і забрала у Гагена меч.— Цей меч здобув мій коханий Зігфрід одночасно із скарбом,— сказала вона.— Він тримав його у своїх руках. На ньому спочивав його погляд. Його вуха слухали посвист цього меча. Нехай же він ще раз привітає мого коханого!
Вона ухопила меч і відрубала Гагенові голову. Етцель здригнувся.
— Горе, жінка вбила найвидатнішого рицаря! — вигукнув він.— Настав кінець світу. Горе нам!
— Проклята! — закричав Гільдебранд.— Що ти наробила! Тобі не місце на землі!
Він підбіг до королеви і скинув її з трону. Вона кричала, мов звір, просила допомоги у Етцеля. Однак король не ворухнувся.
Гільдебранд вихопив свій меч і порубав Крімгільду.
Етцель гірко заплакав.
Так любов закінчилася горем.
Що було далі, не знаю. Знаю тільки, що багато людей плакало — рицарі, жінки, діти, а також слуги, дружини і діти слуг.
На цьому й кінчається давня оповідка. Вона називається: "Горе Нібелунгів".