— А я — рішуче проти шлюбу, бо знаю, до чого він приведе,— заперечував Гаген.— Він принесе Бургундії лихо! Подумайте тільки про те, що може трапитися, коли Крімгільда стане найсильнішою королевою світу! Не забувайте і про те, що ми для неї — смертельні вороги!
— За її життя ми не будемо заходити в сутички з гуннським [91] двором,— заперечив Гернот.— Наші країни відокремлені одна від одної лісами і річками. До того ж, усім відоме миролюбство Етцеля.
— Начебто після цього все так і залишиться! — правив своєї Гаген.— Ненависть — всемогутня, вона долає все! Йдеться про владу, отже, ми повинні поводитися обачливо.
Гізельгер схопився на рівні.
— Я не хочу бути негідником! — вигукнув він.— Ви, Гагене, робіть, що вам заманеться. А я не ворог своїй сестрі!
Ці слова зачепили Гагена, як нічиї, однак рішення було прийняте, і він мусив змиритися. Проти Гагена були всі три королі.
— Ну, що має бути, того не минути,— сказав він, засміявся й вийшов геть.
Ніколи більше не прохопився він і словом про шлюб Крімгільди й Етцеля.
Геро зголосився повести з Крімгільдою мову про сватання.
Стражденна вдова вислухала його байдуже, а коли він замовк, похитала головою.
— Не знущайтеся з мене, благаю! — вигукнула вона.— Хіба я потрібна чоловікові, який раніше був щасливий з іншою жінкою?
Потім Крімгільду вмовляли Гернот і Гізельгер. Вони радили їй дати згоду на шлюб із Етцелем, проте Крімгільда не відступалася від свого. Наостанок Гернот сказав:
— Ви можете відмовити королю, сестро, але це було б тяжкою образою для нього, а про Бургундію пішла б лиха слава!
Зрештою Крімгільда погодилась прийняти Рюдігера.
— Маркграф — дуже шляхетний рицар,— сказала вона.— Я буду рада його бачити. Когось іншого не прийняла б, а Рюдігера не можу образити!
Маркграф у супроводі одинадцяти своїх рицарів прийшов до вдови.
Крімгільда зустріла гостей у жалобі. Жінки з її почту повбиралися в пишні шати. Однак Крімгільда і в жалобному одязі затьмарювала їх. Біля неї стояли Геро й Екеварт зі своїми васалами, а навколо трону містилося двісті високородних придворних.
Посланців короля Етцеля прийняли дуже чемно й шанобливо. Всі почувалися якнайкраще. Тільки Крімгільда була заплакана.
— Шляхетна Крімгільдо, могутній король Етцель передає вам вітання і пропонує своє серце,— мовив Рюдігер.— Він обіцяє вам любов і подружню вірність. Відтоді, як він утратив Гельху, його життя стало безрадісне і похмуре. Він боїться, що воно таким і залишиться, якщо ви не зміните його своєю прихильністю!
— Маркграфе,— відповіла Крімгільда,— хто знає про моє горе, той не наважиться сподіватись на мою любов. Я втратила найкращого чоловіка, якого тільки може втратити жінка! [92]
— Але ж страждання зціляє тільки любов! — сказав Рюдігер.— Подвійне горе витісняється подвійною любов'ю! До того ж, король Етцель пропонує вам дванадцять корон, землі тридцяти князівств, ще й половину світу. Ви будете такою ж володаркою, як раніше була Гельха, і жодна жінка в світі не перевищить вас.
При цих словах гуннські дворяни впали до ніг Крімгільді і почали просити, щоб вона стала їхньою володаркою й щодня дарувала їм сяйво своєї краси. Тут у Крімгільди забриніли на очах сльози, і вона сказала:
— О, як же я можу стати дружиною такого героя! З мене вистачить горя й від смерті одного. Однак до завтра я ще подумаю, а тоді дам вам остаточну відповідь.
Рюдігер і гуннські рицарі низько вклонилися Крімгільді і, задкуючи, залишили покої.
Після того, як вони пішли, стражденна вдова запросила до себе матір Уту і любого її серцю брата Гізельгера.
— Я вислухала Рюдігера,— сказала Крімгільда,— і плакатиму, як плакала досі.
— Той, хто тебе сватає,— наймогутніший король, люба сестро,— мовив Гізельгер.— Між Роною, Ельбою, Дунаєм і Льодовитим океаном немає держави більшої, ніж у нього. Йому підвладний Туркестан, під його рукою перебуває король Італії Дітріх. Це ж щастя, що він сватає тебе!
— Моє царство — це сльози і страждання,— відповіла Крімгільда.— Воно не сягає далі могили Зігфріда, а його князі — скорбота і смуток.
— Настане час — біль твій уляжеться, дитино,-обізвалася У та.
— То я повинна приймати чужих рицарів? — спитала Крімгільда.— І показувати їм своє змарніле обличчя? Мою згорблену від туги постать? І бути до них прихильною? Ні, на це я ніколи не пристану!
А сама подумала: "Чи справді я могла б володарювати, як за життя Зігфріда, роздавати срібло, золото й самоцвіти, збирати під свою руку війська, бути вищою за князів і королів? О боже, чи може ще статися таке? О боже, зглянься на мої благання! Як давно я не була весела! Чи можу я жити з Етцелем? Він-бо поганин! Чи можу я, християнка, бути йому дружиною? Чи не відцурається мене весь світ, якщо я піду за Етцеля? Ні, не зроблю цього нізащо в світі!"
А вголос сказала:
— Не можу на це зважитися, люба матусю. Я — тільки тінь на Зігфрідовій могилі.
Розмова на цьому скінчилася. Ута і Гізельгер пішли, а Крімгільда залишилася сама. Всю ніч вона не могла заснути, сушила собі голову думами й часто плакала. [93]
Вранці брати пішли з нею до собору на відправу й знову радили їй погодитися на шлюб із Етцелем. Але цього разу Крімгільда не сказала жодного слова.
— Зважтеся, люба сестро! — умовляв її Гунтер.— Рюдігер квапиться з від'їздом, нам ніяк його затримувати. Або погодьтеся, або відмовте. Він не може залишати свого короля без відповіді.
Після цього Крімгільда ще раз запросила до себе Рюдігера. Маркграф прийшов після відправи. Крімгільда зустріла його з належними почестями і сказала, що не змінила свого рішення.
— Як ви помиляєтесь, вважаючи свою красу зів'ялою! — мовив Рюдігер.— Скільки щастя ви могли б подарувати своєму володареві і скільки прикрощів завдаєте нам!
Не маючи великої надії, маркграф усе-таки попросився до Крім-гільди на останню розмову сам на сам.
— Ми здогадуємося про причину вашої відмови,— сказав він.— Ви, певно, побоюєтеся, що при гуннському дворі будете самотні. Не бійтеся. Урочисто обіцяю: я, мої воїни та друзі завжди служитимуть вам. Ми будемо при вас все життя і захистимо, якщо хтось наважиться вас скривдити. Ми відплатимо за кожну завдану вам неприємність.