Зігфрід не хотів убивати карлика. Свій меч він уклав у піхви. А тоді вхопив карлика за бороду й потяг у замок. Альберіхові було боляче, і він зарепетував:
— Змилуйся наді мною! Ти вирвеш у мене душу! Краще служити тобі, ніж так ганебно померти!
Зігфрід засміявся:
— Я й так твій володар. А карлик на те:
— Хто інший, крім Зігфріда, має таку силу! Я ваш слуга! Зігфрід звільнив Альберіха і велетня.
— Іди в замок і відбери тисячу найвідважніших Нібелунгів! — наказав він.
Карлик побіг виконувати доручення. В замку на ложах спали воїни. їхній сон тривав уже тисячу років — стільки років минуло відтоді, як Зігфрід убив братів Шільбунга й Нібелунга і забрав у них скарб.
Зігфрід чекав біля брами. Все навколо — суходіл і море — було оповите туманом. Герой згадував минуле. "Скільки часу спливло відтоді, як я був тут? Не пам'ятаю. А може, взагалі нічого не було? Може, все це лише приверзлося мені?"
І він вирішив обійти острів — подивитися на знайомі місця.
За замком був ліс, у лісі — гора, а в горі — печера. Біля входу в неї земля була червона.
Зігфрід уголос пригадував минуле:
— Тут я вбив дракона і скупався в його крові. Це було дуже давно. Тумани тут стали густіші, ніж були колись.
Зігфрід заглибився в ліс. Там, на галявині, височіла скеля. Навколо неї земля була чорна. Зігфрід мовив:
— На цій скелі спала Брюнгільда, а навкруги все горіло. Скочивши на коня, я промчав до Брюнгільди через вогонь. Тоді ми були дітьми. Як багато часу минуло!
Чагарі стали такі густі, що Зігфрід мусив мечем прорубувати собі дорогу.Він усе далі заглиблювався в хащу. Аж ось надибав знайому хатину, а перед нею — ковадло. Довкола хатини зеленіла трава.
— Тут я жив у коваля, набирався сили,— мовив Зігфрід.— Він навчив мене розпалювати вогонь і гартувати сокири. Я був щасливий. Тепер тут пустка, нема нікого.
Далі туман і гущавина так зрослися, що меч Бальмунг відскакував од них.
Зігфрід хотів пройти далі, проте не міг зробити й ступні. Він повернув назад. Через три кроки Зігфрід уже не бачив ні скелі, ні хатини.
Перед замком його чекали воїни. Вони вдарили мечами об щити, [44] вітаючи свого володаря. Зігфрід подякував кожному. Він знав усіх в обличчя, знав, як усі вони живуть, які в них герби. Але їх було три тисячі. Зігфрід відібрав найхоробріших і влаштував для них бенкет. І хоч надворі був день, довелося запалити свічки, бо через чорний туман нічого не було видно.
Зігфрід звелів своїм витязям убратися в найдорожчий одяг, осідлати найпрудкіших коней і взяти з собою найгострішу зброю.
Як слід налаштувавшись, вони нарешті вирушили в Ісландію.
Брюнгільда та її придворні жінки стояли на оглядовому майданчику вежі замку й милувалися морем. Поруч були Гунтер, Гаген і Данкварт, а її рицарі розташувалися на подвір'ї. Аж тут Брюнгільда помітила кораблі з воїнами і кіньми. Вона спитала:
— Хто ці воїни? У них вітрила біліші від снігу.
— Це мої витязі. Я залишив їх поблизу, а тепер покликав, щоб супроводили нас,— відповів Гунтер.
— Рада їх бачити у себе,— сказала Брюнгільда.
На цей час багато її власних воїнів уже роз'їхалися по домівках.
Брюнгільда привітала Нібелунгів коло брами, а Зігфріда немов не помітила. Рицарі Ізенштайна юрмилися коло чужинців, з цікавістю їх розглядаючи. З вікон за ними спостерігали жінки.
— Настав час прощатися,— сказала Брюнгільда і заплакала. А потім: — Я хотіла б належно обдарувати своїх вірних людей. От тільки зараз нема мого камергера.
Вона хотіла, щоб Зігфрід став її камергером. Та Данкварт вихопився вперед:
— Дозвольте мені цим поклопотатися, королево! Дайте ключі від ваших багатств. Не турбуйтесь, на мене можна покластися, і обдаровувати я вмію.
Брюнгільда віддала йому ключі, і Данкварт узявся до роботи. Він роздав усе Брюнгільдине добро. Висипав на підлогу золото, ніби це був горох. Дісталося всім. Найбідніші стали багатими. Хто просив коня, одержав цілу стайню з кіньми. Так було й з іншими речами.
Побачивши, що її добро тане, мов сніг навесні, Брюнгільда дуже засмутилася.
— Королю,— мовила вона до Гунтера,— забороніть цьому дурневі роздавати моє добро! Адже це моя спадщина! А Данкварт поводиться так, ніби я вже померла.
Замість Гунтера відповів Гаген:
— Не вболівайте, королево! Навіщо вам ця абищиця? У короля Гунтера стільки добра, що про цей мотлох ви й не згадаєте. Насправді ж і Гаген, і Данкварт думали:
"Своїм багатством Брюнгільда і в Бургундії буде сильна. Ми повинні розпустити його, а то нам загрожуватиме біда!" [45]
Тому Данкварт не шкодував нічого. З вікон викидав усе, сипав навіть самоцвітами.
Брюнгільда не могла витримати цього й, не тямлячи себе від люті, вона закричала:
— Гадаєте, що я не маю честі? Як же я приїду на Рейн без подарунків? Там скажуть, що король Гунтер привіз у Бургундію жебрачку!
Щоб заспокоїти Брюнгільду, Гунтер наказав Данквартові, щоб той більше не роздавав її майна. Дуже багато Брюнгільдиних речей попало в чужі руки, але залишилося ще двадцять скринь грошей і хутра.
Брюнгільда трохи заспокоїлась, але тепер її турбувало інше. Вона сказала, звертаючись до Гунтера:
— Що буде з Ісландією, коли я поїду з вами? Кому вона належатиме?
— Як і раніше, вона буде ваша,— відповів Гунтер.
Перед від'їздом у Бургундію Брюнгільда призначила управителем Ісландії материного брата, щоб той поки керував за неї.
Та більше ніколи не судилось їй побачити батьківщину.
Королівна відібрала дві тисячі рицарів, щоб ті супроводжували її, вісімдесят шість камеристок і сотню найкращих дівчат. Тисяча Нібелунгів пішла з Зігфрідом.
Всі посідали на кораблі і попливли у відкрите море. Під час плавби всі веселилися. Танцювали, співали під музику, пили чудове вино.
ЯК ЗІГФРІД ПОЇХАВ У ВОРМС ГІНЦЕМ
Минули вже тих мандрів цілих дев'ять день,
коли озвався Гаген: "Послухайте лишень!
У Вормс на Рейні звістку послати ми забули,
а мали вже гінці примчать, щоб там про нас почули".
В дорозі були вже дев'ять днів. На десятий Гаген нагадав Гунтерові:
— За розвагами ми забули, що треба послати у Вормс гінців, їм би вже належало бути там. Адже у Вормсі турбуються. [46]
— Правду кажете,— відповів Гунтер.— Краще було б вам самому поїхати туди. Хто докладніше за вас розповість про наші пригоди?