"Кагагі, тебе,— озвався
Гаявата,— як привідця,
Як отамана ватаги,
Що мене пограбувала,
Я заручником покину:
Запорукою ти будеш,
Що вона не прийде більше".
І лишився чорний бранець
Над вігвамом Гаявати.
Люто хмурився Цар-Ворон
В сяйві вранішнього сонця,
Дико крякав він з досади,
Ляскав крилами безсило,
Марно рвавсь на вільну волю
І даремно кликав друзів.
Літо йшло, і Шавондазі
Посилав в палких зітханнях
З Півдня теплого на Північ
Дивну ніжність поцілунків.
Ріс і стиг на сонці маїс,
І у всій красі блискучій
Він нарешті став на ниві,
Він прибравсь в кетяги, в пір'я,
В різнобарвні, пишні строї,
А його ясні початки
Налились солодким соком,
Заблищали з-під покровів,
З-під розірваних, посохлих.
І Нокоміс стародавня
Так сказала Міннегазі:
"Ось і Місяць Листопаду!
Дикий рис уже зібрали,
І достиг нарешті маїс.
Час уже іти на ниви
І з Мондаміном боротись,
Зняти з нього жовті строї,
Зняти кетяги і пір'я".
Зараз вийшла Міннегага,
Вийшла весело з вігваму
З стародавньою Нокоміс.
Зараз скликала жіноцтво,
Молодь скликала до себе,
Щоб збирать достиглий маїс,
Щоб лущить його початки.
В холодку під дахом сосон,
На м'якій траві узлісся
Вояки, діди сиділи
І люльки палили мовчки,
І, втішаючись, дивились
На жінок, на жваву молодь,
На веселу їх роботу.
Мовчки слухали уважно
їх пісні, розмови, крики.
Як Опечі на вігвамі,
Щебетали скрізь дівчата,
Як сороки, скрекотали
І сміялися, як сойки.
А як дівчині щасливій
Попадався дуже стиглий,
Пурпуровий весь початок,
"Нешка! — всі кричали разом.—
Ти за красеня, щаслива,
Мабуть, швидко вийдеш заміж!"
"Уг!" — всі влад старі казали,
"Уг!" — з-під сосон озивались.
А як часом кому-небудь
Попадавсь кривий початок,
Вкритий ржею і зів'ялий,
Всі сміялися, співали,
Йшли, зігнувшись, шкутильгали,
Мов дідок старий, горбатий,
Йшли і голосно співали:
"Вагемін, злодюжка степу,
Пемосед, грабіжник ночі!"
І дзвеніло поле сміхом;
А на даху Гаявати
Крякав Кагагі, Цар-Ворон,
Бився в лютості безсилій,
І на всіх суміжних соснах,
Не стихаючи, лунали
Крики чорної ватаги.
"Уг!" — всі влад старі казали,
"Уг!" — з-під сосон озивались.
XIV
Письмо
"Подивися, як проходить,
Як усе в житті зникає!..
Забувається переказ,
Гине лицарськая слава,
В'яне цвіт знання й мистецтва
Мудрих Мідів і Вебінів,
Забуваються з літами
Навіть дивні сни-видіння,
Мрії віщих Джосакідів.
Про людей великих слава
Умирає разом з ними.
Мудрість наших днів зникає,
Не дійшовши до нащадків,
Що мовчать в пітьмі великій
Днів майбутніх, днів таємних.
На могилах наших предків
Ні ознаки, ні рисунків...
Хто в могилах, ми не знаєм,
Знаєм тільки — наші предки.
А який їх рід і плем'я,
А який їх давній Тотем,—
Хто — Орел, Ведмідь? Не знаєм.
Знаєм тільки — "наші предки!".
Часом ми, удвох зустрівшись,
Ведемо свої розмови,
Розлучившись, наші тайни
Доручаєм тим, яких ми
Посилаємо до себе.
Посланці ж як перекажуть,
То виходить зовсім інше,
І всім тайна вже відома".
Так сказав колись до себе
Гаявата, коли думав
Про народ, про край свій рідний
В темних пущах, в нетрях лісу.
Він дістав з торбинки фарби,
Різнобарвні вийняв фарби,
І на бересті багато
Він накреслив дивних знаків
І фігур якихсь таємних.
І ті знаки виявляли
Всі слова і наші думи.
Як яйце, мій Гаявата
Гітчі-Маніто накреслив;
На яйці на тому цяти.
Темні цяти означали
Всі чотири вітри неба.
"В світі скрізь Життя Владика",
Визначав сей давній символ.
Мітчі-Маніто могучий,
Володар всіх Духів Злості,
Був накреслений з ним поруч,
Як великий змій, Кінебік.
"Хоч плазує Дух сей Злості,
Та меткий він і лукавий",—
Визначав сей другий символ.
Знак житгя — се білий обід,
Гасло смерті — чорний обід.
Далі йшли рисунки-знаки
Неба, Місяця і Сонця,
Вод, лісів і гір високих,
І усіх істот, що землю,
Землю й води заселяють.
Рівну лінію провів він —
Се земля широка. Обрій.
Для небес — дугу над нею,
Далі він поставив цяти
Зліва, справа і над ними:
Гасла цят: Схід, Захід, Південь.
Біле поле під дугою
День блискучий означало.
Ніч же — зорі в осередку,
А хвилясті смуги — хмари,
Дощ, негоду, завірюху.
Слід, що тягся до вігваму,
Був емблемою запросин,
Знаком дружнього бенкету,
А криваві дужі руки,
Грізно підняті угору,—
Знаком гніву і погрози.
Твір свій мудрий Гаявата
Показав, скінчивши, людям,
Розказав про зміст рисунків
І промовив: "Подивіться!
На могилах наших предків
Знаків-символів немає.
Так підіть і нарисуйте
Кожний свій домовий символ,
Давній, прадідівський Тотем,
Щоб майбутні покоління
Знаки легко розрізняли".
І на стовпчиках могильних
Всі тоді нарисували
Кожний — свій домовий Тотем,
Кожний — свій родинний символ:
Журавля, Бобра, Ведмедя,
Черепаху і Оленя.
Се показувало людям,
Що під стовпчиком могильним
Спочиває предок роду.
А пророки — Джосакіди,
Характерники — Вебіни,
Лікарі, стрільці-мисливці —
Всі багато написали
Різних знаків і рисунків,
Різнобарвних і таємних,
Для своїх великих гімнів:
Кожний був з глибоким змістом,
Кожний символом був пісні.
Ось Великий Сотворитель
Ясно небо все осяяв,
Ось Великий Змій, Кінебік,
Вгору звів кривавий гребінь,
В'ється й дивиться на небо.
Поруч з бабою — високий
Журавель, Орел і Пугач.
Ось покарані проходять
Без голів по небу люде,
Вояків могучих трупи —
Кожний пройнятий стрілою.
Ось знялися грізно вгору
Руки смерті в плямах крові,
І могили, і герої,
Що в обійми захопили
Небеса і землю разом.