Гості слухали уважно
Чарівне оповідання,
Оповідача хвалили
І питались: "Чи не ми се,
І дядьки, й тітки — пігмеї,
А Оссео вбогий — Ягу?"
Потім знову Чайбаябос
їм співав жагучу пісню,
Він співав їм про кохання
Пісню дівчини сумної,
Що нудилась, що журилась
За Алгонкіном, за милим.
"Горе, горе, як про його,
Про коханого згадаю,
Все журюсь за ним, нудьгую
За Алгонкіном, за милим.
Ах, коли ми розлучились,
Дав мені він білий Вампум,
Дав мені на спомин Вампум,
Мій коханий, мій Алгонкін!
"Я піду, піду з тобою
У твою країну рідну.
О, дозволь",— прошепотів він,
Мій улюблений Алгонкін!
"Ох, далеко край мій рідний,—
Я йому на те сказала.—
Ах, далеко край далекий,
Мій улюблений Алгонкін!"
Обернувшись, я зітхала
І дивилася на його,
І в мої дививсь він очі,
Мій коханий, мій Алгонкін!
Він стояв один, самотній,
Під плакучою вербою,
Що губила сльози в воду,
Мій улюблений Алгонкін!
Горе, горе, як про його,
Про коханого згадаю:
Все журюсь за ним, нудьгую,
За Ал гон кі ном, за милим!"
Так отак весілля грали,
Так присутніх забавляли:
По-Пок-Ківіс — дивним танцем,
Ягу — казкою-красою,
Чайбаябос — ніжним співом.
Стихла пісня — край і святу.
Розійшлись з весілля гості,
З Гаяватою щасливим
Залишили Міннегагу
Під серпанком темним ночі.
XIII
БЛАГОСЛОВЕННЯ ЛАНІВ
Вихваляй, виспівуй, пісне,
І лунай про Гаявату,
Про щасливі дні спокою,
Дні веселі, безтурботні
На землі Оджибуеїв,
Про Мондамін таємничий,
Про ланів благословення!
І закинута сокира,
І захований у землю
Вже навіки томагаук.
Замирилися народи,
І забуті гасла бою.
Тихо міг тепер мисливець
Майструвать пірогу білу,
На бобрів лабети ставить
І ловить сітками рибу.
Тихо й жінка працювала,
Гнала сік солодкий з клену,
Дикий рис збирала в лузі
І вичинювала шкури.
Навкруги осель щасливих
Зеленіли пишно ниви,
Виростав стрункий Мондамін
В глянсуватих довгих перах,
У м'яких, злотистих косах.
Се жінки весною рано
Обробляли горні ниви
І ховали в землю маїс
На своїх ланах родючих.
А коли минало літо,
Жовтий плащ зривали з його,
Обривали коси, пір'я,
Як учив їх Гаявата.
Раз, коли сівба кінчалась,
Обережний і обачний,
Завжди мудрий Гаявата
Так сказав до Міннегаги:
"Мусиш ти вночі сьогодні
Дать ланам благословення.
Чарівним ти мусиш колом
Обвести свої посіви,
Щоб ніщо їх не псувало,
Не могло до їх торкнутись.
Ти вночі, коли все тихо,
В час, коли все млою вкрито,
В час, коли Дух Сну, Непавін,
Зачиняє всі вігвами,
І ніхто не чує вухом,
І ніхто не бачить оком,—
З ліжка встань, зніми убрання
Все зніми убрання з себе,
Обійди свої посіви,
Обійди всі ниви округ,
Тільки косами прикрита,
Тільки млою ночі вкрита.
І жнива багатші будуть:
Від слідів твоїх на ниві
Залишиться дивне коло,
І тоді ні ржа, ні черви,
Ні тарантул, Соббікаші,
Ні могучий Ве-мок-квана —
Цар гусениць волохатий,
Ані бабки — Куо-ніші,
Ані коник — Па-пок-кіна
Вже ніколи не перейдуть
Чарівне, закляте коло".
Так сказав їй Гаявата,
А ворон голодних зграя,
Хижий Кагагі, Цар-Ворон
І його ватага чорна
Спочивали на деревах
І сміялись так, що сосни
Колихалися від сміху,
Від зловіщого їх сміху,
З Гаяватиної мови.
"Ах ти ж, змовнику! Мудрію!"
Реготала чорна зграя.
Ось і ніч німа упала
Над полями, над лісами.
Ось і журний Вавонейса
Заспівав в пітьмі самотньо,
Зачинив Дух Сну, Непавін,
Двері кожного вігваму.
І в темноті Міннегага
Підвелася мовчки з ліжка,
Все зняла убрання з себе
І, обкутана пітьмою,
Без тривоги і вагання
Обійшла свої посіви
І навколо обвела їх
Чарівним, заклятим колом.
Тільки Північ і дивилась
На її красу в темноті,
Тільки журний Вавонейса
Чув її дихання тихе
І тремтіння ніжне серця.
Ніч киреєю своєю
її щільно обгорнула,
Щоб ніхто не міг чванливо
Кинуть: "Бачив я красуню!"
Тільки стало розсвітати,
Як здобичників ватагу
Кагагі, Цар-Ворон, скликав,
Всіх дроздів, ворон і сойок,
Що кричали на деревах,
І відважно лет направив
На зеленую могилу,
Де спокійно спав Мондамін.
"Ми Мондаміна дістанем
Із його тісної ями! —
Говорила чорна зграя.—
Що для нас сліди таємні,
Що для нас закляте коло,
Що зробила Міннегага!"
Та розумний Гаявата
Наперед про все подумав,
Чув він добре, як знущались
Над його словами птахи.
"Ко! Мій приятель,— сказав він,
Ко! Мій Кагаїі, Цар-Круку!
Ти з ватагою своєю
Ще не раз мене згадаєш!"
Рано-вранці він прокинувсь
І для чорної ватаги
Ниву всю укрив сітками,
Сам же ліг в гаю сосновім
І із засідки терпляче
Став чекати-підглядати
Всіх дроздів, ворон і сойок.
Швидко птахами все поле
Зарябіло і укрилось.
З криком, галасом безладним
На лани упала зграя
І взялася за роботу.
Та, не дивлячись на знання,
Обережність і лукавство,
Знання хитрощів ворожих,—
Не помітила, що близько
Смерть страшна її чекає,
І в тенетах Гаявати
Несподівано забилась.
Грізно встав тоді він з місця,
Грізно з засіди він вийшов,
І від жаху затремтіли
Найхоробріші із бранців.
Став він нищити без жалю
їх направо і наліво,
І десятками їх трупи
На тичках високих вішав,
На межі заклятій вішав,
Щоб жахались його помсти.
Тільки Кагагі — Цар-Ворон,
Цар розбійницької банди,
Не зазнав страшної кари
І заручником лишився.
І із бересту вірьовка,
Бойова вірьовка, бранця
Міцно, міцно прив'язала
До вігваму Гаявати.