— Розмотуйте, — показав на моток, — і там у балці чекайте.
Сонце вже викотилося з-над траси коли ми, причаївшись поміж дерев на крутому схилі, подивилися один на одного. В очах у кожного читалося те ж саме питання: чи не передумав інший. І тут я завважив подумки, що балка повниться пташиним гомоном. То був хор, з-поміж якого чітко лунало зозулине кування. Вона довго кувала і я знав, що товариш мій не притисне оголений кінець дроту до клеми, аж поки птиця не виспіває своєї пісні.
Гахнуло. Здригнулася земля, шпигнуло в вухах, із країв урвища посипались грудки. Я те бачив, але не чув. Та ось повернувся слух: долинало шелестіння дерев, але пташиного співу вже не стало. На обличчі Ткача я завважив нерішучість і, може, те мені тільки здалося, боязкість. Він ніби засумнівався в доцільності скоєного. В свідомості моїй тим часом постала така картина: вирва, а по краях шматки металевого скелета людини-велетня. Це видиво в пам’яті було скомпільоване з фрагментів того, що я колись бачив... Зрештою, чіпляючись за оголене коріння акації, що росла над самим урвищем, ми спершу визирнули, а тоді вилізли на рівне. В очі впадала купа потрощеного ракушняка — жовтуватого каменя, як в одеських катакомбах. Але, як виявилося, то був не камінь. Вибухом на поверхню винесло людські кістки. Вони лежали по краях вирви і далі, пересипані сухим глеєм: гомілки, черепи, тази... Це була братська могила, в якій скелети — жовті від давності і "свіжі", майже білі, лежали спресовані в суцільний шар, здавалося, то було поховання, в якому погребали багато поколінь поспіль. Пахло вибуховими газами. Ні мене, ні Ткача те дивне поховання не вразило. Ми шукали очима щось інше. Та його ніде не було. Дно воронки — моноліт з кістяків, з якого вирвало шмат і розпорошило. Ні в ямі, ні десь-інде поблизу не було ані шматка того, що ми спостерігали, літаючи, над "мощами". Натомість довкола лежало доволі людських черепів. У потилицях — маленькі отвори. Як виявилося, всередині була куля. "Поклади кальцію, фосфору, азоту та свинцево-мідна аномалія", — згадав я слова Михайлюка, який свого часу провів тут гравіметричну розвідку. "Так от що це за поклади..." — подумалось. Підвів гори очі. Там була чиста ранкова блакить, підсвічена першими променями.
— Тікаймо хутко, — озвався Ткач. — Те, що ми накоїли, зветься актом вандалізму.
В Добровільську експедицію я прибув після полудня. На жаль, головного геолога, з яким я мав узгодити план дій по скороченій програмі, на місці не виявилося. Він, як сказали в геологічному відділі, поїхав у відрядження до кінця тижня. Відтак ламався план побувати з Михайлюком на змаганнях по дельтапланеризму. Не самі змагання цікавили — я знав, що переможцем стане мій товариш; кращого-бо дельтаплана, як у нього, ніхто не мав, — а те, що він побачить, ширяючи над "міражем". Адже місцем повітряного турніру було небо над Марининою горою.
Нічого не лишалось, як дочекатися Лугового. Жевріла надія, що він з’явиться завтра, у п’ятницю, бодай наприкінці дня. Тоді я зміг би виїхати вечірнім рейсом і опівночі бути вдома. Та сподіванням не судилося збутись... Суботу й неділю я провів у керносховищі за відбиранням і описанням зразків порід. Щораз, як до рук потрапляв шматок жовтуватого вапняка, я ніби знову опинявся біля братського поховання серед розкиданих вибухом кісток, мене охоплювало млістю і страхом. А тоді — вже смеркало — спало на думку піти на пошту та подзвонити Ткачеві. Він, як ми домовились, мав супроводжувати Михайлюка на Маринину гору і, отже, мусив бути в курсі справи. Самому Антонові Кузьмовичу телефонувати не наважувався. Мене не полишав сумнів у доцільності нашої акції. Власне, непокоїло не так скоєне, як те, що ми не порадилися з Михайлюком. Адже він був поінформованіший від нас і, можливо, в нього знайшлися б аргументи не на користь наших з Ткачем дій. А ще я відчував провину за Ткача, який виявився людиною рішучої, непідконтрольної ініціативи.
Пошта — невеликий білий будинок — мала тільки одну телефонну кабіну, до якої стояло з десятка два бажаючих подзвонити — переважно жінки. По годині очікування стало зрозуміло, що черга до мене дійде не раніше, як об дванадцятій. "Нечемно турбувати людей о такій порі", — подумав я про сім’ю Ткача, і пішов знову в квартиру приїзжих.
15
Мій бувалий у бувальцях портфель, геть повний керну, буквально обривав руки. А ще важче було вчора опівночі, коли я висів з автобуса, бо крім "каміння" в ньому були ще електробритва й інше начиння, котре беру з собою у відрядження. Та опинившись у фойє інституту, я забув про біль у руках. На стенді оголошень великими літерами повідомлялось: "Громадськість інституту глибоко сумує з приводу трагічної смерті..." Там було ще чимало написано, але те я вже не читав, коли погляд осклілих моїх очей спіткнувся на прізвищі "Михайлюк", виведеному плакатним пером чорною, як відчай, тушшю. Люди, що сходилися вранці на роботу, проте не затримувалися біля оголошення; отже, воно висіло ще з учора.
Весь відділ як вимер. На господарстві лишилася тільки Настя Іванівна з лабораторії Пожидая.
— Поїхали ховати, — пояснила вона.
В голосі її було співчуття.
Я залишив у неї портфель і поспішив з інституту. Проходячи повз двері акустичної мигцем завважив, що вони опечатані. "Але ж опечатують тільки квартири самітніх людей, що померли..." — подумалось.
Метрів за двісті від Михайлюкового будинку я сказав водієві розвернутись і їхати на цвинтар. Таксист не ставив зайвих запитань, все й так було ясно — на шляху недавньої процесії асфальт горів гвоздиками й півоніями.
На майдані перед кладовищем стояли два інститутські автобуси, а на подвір’ї біля споруди з чорного лабрадориту відправляли ритуал прощання. Переважно там були люди з нашого відділу... Найбільше я боявся зустрічі з донькою і дружиною покійного товариша — мене мучило почуття неспокутної провини. Але звичай вимагав підійти і бодай поглядом висловити співчуття. Нікого не помічаючи, ніби то були тіні, я наблизився до труни, в якій під білою тканиною тільки вгадувалися обриси тіла, і поклав біля голови, котрої теж не було видно, три жовті троянди. Тоді насмілився все ж глянути на Лесю й дружину небіжчика. Смагляві від природи, вони стояли в жалобі аж чорні. В очах, повних сліз, завважив, що саме мого співчуття вони потребують. Між нами, виявляється, існував тісніший зв’язок, ніж я гадав. Я торкнувся Лесиної руки, кивнув її матері і відійшов. Біля труни-бо мусили стояти рідні. І тут тільки до мене долинув глухуватий, як завжди, голос Посудієвського. Завідуючий з папірця читав про наукові здобутки небіжчика; в словах його вчувався непідробний сум. Поступово я почав розпізнавати людей. Відтак побачив Ткача й Білоконя, що стояли трохи осторонь від гурту. А тоді — спершу навіть не повірив своїм очам — уздрів добровільського діда — родича Посудієвського. На пергаментному обличчі його було знати також щось схоже на співчуття, але глибокі, немов два дула, очі з підозрінням обмацували кожного. Я й на собі відчув магію того погляду. І, може, це тільки здалося, аскетичне лице старого на мить пом’якшало. Втім, моя особа його не зацікавила. Найбільшої уваги він приділяв друзям Михайлюка по дельтапланеризму, серед яких був і Сірошенко. "Мабуть, приїхав у гості до Посудієвського, — подумав я про старого. — А тільки чого було йти на похорон незнайомої людини?" І тут я помітив, що стою поряд з двома молодими людьми в джинсових куртках зі значками "цвіркуна". Це були міністерські експерти, що їх колись Білокінь назвав "опергрупою" і які вилучили у Михайлюка прозвучувач порід і всі матеріали до нього, їхні інзекта-гомівські лиця розпізнати було важко, і все ж це були вони. Тим часом Посудієвський називав нові й нові наукові статті й винаходи Михайлюка, підкреслюючи цим, якої великої втрати зазнала наука. Промова його, здавалося, призначалася тільки Пожидаєві й Слимчукові, з яких він не зводив очей і які ловили кожне його слово. Та ось він скінчив. Я подумки відзначив, що з перелічених заслуг небіжчика не було названо тільки одну — прозвучувач порід.