Під знаком Цвіркуна

Сторінка 82 з 96

Савченко Віктор

— А як пояснити мій сон? Оті голі молодики з крилами птеродактиля? Такого ж у природі не існує.

— Але ж вас охоплює якесь почуття?..

— Жах! Щораз, коли я опиняюся під "лелечим" гніздом і чую над головою дерев’яне лопотіння, мене охоплює жах. І так само, як ви, я відкриваю під час кожного сновидіння все нові деталі. Наприклад, труба, чи колона, закаляна нечистотами. Але найголовніше — я тримаю в пам’яті симпатичні, рум’яні і байдужі лиця "янголів", що гніздяться на колесі від воза, і дедалі частіше зустрічаю подібні обличчя наяву, серед людей. Я здригаюся під час кожного такого спіткання.

Михайлюк не квапився з поясненням. Сів на ящик, замислився.

— Жах, — озвався по часі. — Весь смисл сну-комплексу для нас — людей — жах. Якби ми були інзекта-гомо, то це почуття сприймали б як позитивні емоції — ну, радість, щастя. Отже, причина таки — "міраж".

Зненацька я уявив "міраж", як тунель або канал, зітканий у вигляді павучої лазівки, але не з павутиння, а з невидимої субстанції. На дні тієї нірки лежить дивне дзеркало і відбиває (водночас збільшує і трансформує) "мощі". Ми з Михайлюком зависали на дельтаплані між тим дзеркалом і дивовижною істотою, котра, скоріше за все, перебуває в іншому вимірі. В наш — земний світ вона проектується кістяком невисокої колись людини.

Смеркало. Михайлюк запропонував відвезти мене додому, та я відмовився. Тоді він пішов зі мною до зупинки автобуса. Синій комбінезон, досить уже потертий, був як на нього зшитий.

— Що буде з Вакуленком? — запитав я.

— А нічого. Потримають місяць — другий і випустять. Але це вже буде від’ярликована людина. Посудієвським з такими простіше.

Потиснувши мені на прощання руку, Михайлюк сказав, що в нього скоро змагання по дельтапланеризму і запросив мене на Маринину гору.

14

На майдані біля автовокзалу було порожньо. Табло годинника на фронтоні висвітлювало тридцять хвилин по п’ятій ранку. Ткач, припаркувавши машину, сказав:

— Купуйте два квитки. Один на дев’яту і один на шосту. — Завваживши на моєму лиці подив, додав: — Покваптесь, часу обмаль.

Коли я вже з квитками знову всідався на переднє сидіння, він пояснив:

— У відрядження поїдете о дев’ятій, а коли повернетесь, у звіт про відрядження приклеїте квиток на шестигодинний рейс... Діло, на яке ми з вами йдемо, потребує алібі.

— Алібі потрібне й вам, — зауважив я.

— Навряд чи...

Світлофори на перехрестях ще не перемкнулись на денний режим і дискретно поблимували, не перепиняючи руху. Ткач швидко вивів машину з лабіринту вулиць і погнав по пустій заміській трасі. Мене не полишала думка, що ми вдалися до авантюри, наслідки якої неможливо й передбачити. А поштовхом стало видіння Ткача. Коли я повідомив йому, що в Михайлюка скоро змагання, він начеб не надав тому значення. Та вже за кілька хвилин кудись зник і з’явився аж наприкінці дня. Відкликав мене на ґанок, де завжди перекурював, і сказав, що був на цвинтарі; їздив на самохідній буровій машині, котру позичив у свердлярів. З краю могили з "мощами" пробурив два глибокі шпури і начинив їх тротилом. "Де ви взяли вибухівку?" — здивувався я. "У сейсмоакустиків". Мене охопило тоді сум’яття й подив. Ткач, спостерігши те, сказав: "Михайлюку загрожує небезпека. Не бачу в чому конкретно, але головні елементи можливого лиха — "міраж" і дельтаплан. Повірте, те, що я бачив, не інтуїція, а щось більше... — Він знітився, а потім продовжив: — Переконати Михайлюка відмовитися від польотів — марна справа. А от висадити в повітря "мощі" ми здужаємо". Я нагадав, що колись він уже пророкував, але пророцтво його не справдилося. Більше того — він сам літав. "То було не пророцтво, а застереження, — відказав колега. — А зараз мені по-справжньому страшно за Михайлюка".

Вже позаду залишилася скляна вежа автоінспектора; ми наближалися до роздоріжжя. Праворуч, як на долоні, видно було широку улоговину, на дні якої, вкутана в легкий серпанок, спочивала річка. Ткач збавив швидкість і повернув на ґрунтівку.

Я озвався:

— Якщо цією акцією ми завдамо інзекта-гомо шкоди, вони можуть легко вийти на нас. Адже щоб підірвати з такої глибини потрібна спеціальна бурова техніка. Не треба бути таким уже мудрагелем, щоб збагнути, що до цього причетний геолог, їм залишиться тільки піти на цвинтар та поцікавитись у вахтера, яку спецмашину і з якими номерами він пропускав на територію.

— Почнемо з того, що неподалік від цвинтаря я спинив бурову і познімав номери. Тоді убрався в робу свердляра. "Е-е! — заволав запухлому від пиятики типу, що куняв біля шлагбаума. — Не бачиш? Служба благоустрою міста..." — Ткач відтворив колись сказане застудженим голосом, у якому було однаково байдужості й зухвальства.

— Актор, — зауважив я.

— Додайте — і не без хисту, — засміявся він. — Бо цвинтарний сторож без слів підняв шлагбаум... Це було на тому тижні, а вибух станеться сьогодні. Якщо ж вони дотумкають, що шпури заряджені заздалегідь і зрештою вийдуть на бурову машину, то й тоді в них виникнуть складності... Саме ця машина стояла, і зараз стоїть, на профілактиці в гаражі. Жодним документом не засвідчено, що вона виїздила за ворота.

Наблизились до річки. Олександр Федорович підрулив під верби, де ставив авто Михайлюк. Перед тим, як вийти, шарпнув за ручку відкривання капоту.

— На жаль, вибухової машинки не дістав, — мовив він. — Скористаємося з акумуляторної батареї.

Акумулятор був важкий, на гору несли його вдвох. А потім я, здоровіший, впрягся в лямки рюкзака один. Сонце ще не зійшло, але його промені трасуючими чергами розліталися з-над шосе, що пролягало на протилежній горі. Ліворуч повнилась нічним туманом балка; до цвинтаря було кілометрів зо три. Ткач з мотком тонкого дроту йшов попереду, він поспішав.

— Сьогодні не можна запізнитись на роботу й на хвилину. А ще ж машину на стоянку... Бо якщо приїду в інститут машиною, це впаде в очі. Я ніколи не їздив на роботу на машині.

Ношу ми поклали край балки, а самі з дротом подалися до цвинтаря. Колега не просто йшов, а міряв кроками відстань.

— Сімдесят шість, — сказав біля занедбаної могилки. — Дроту достатньо.

То була глиниста латка завбільшки з половину волейбольного майданчика з запалим прямокутником посередині. З трьох боків її оточували загородки добре доглянутих могил. З боку балки вгадувалися сліди коліс важкої машини. Проте малюнка протекторів неможливо було розгледіти; їх розрихлили й прикидали землею, до того ж розмило дощем. Ткач присів біля ложа з "мощами" і витяг сховані в глині дротики від зарядів.