Куди й поділася сонливість. Я боявся не те щоб поворухнутись, а й кліпнути очима. У поведінці нічних гостей було стільки ж логіки, скільки і в логіці мурахів. Один стояв на горі породи й оглядав усе довкруж. Йому не вистачало тільки двох антен, щоб нагадувати комаху. Інший приліг, немов цвіркун перед стрибком, ще інші поралися в різних місцях породної купи. Здавалося, досліджували сировину. Якби не паси, що відділяли верхню частину від нижньої, їх можна було б сприймати за велетенських цикад, або цвіркунів. Але ті пояси були виготовлені розумними істотами і, вочевидь, правили їм за якісь прилади; були інкрустовані чи то рубінами, а чи віконцями, в яких тьмяно світилося. Трохи оговтавшись від потрясіння, я поволі-поволі потягнувся рукою до фотокамери... В кадрі були всі шестеро. Найбільше я боявся клацання затвору, та зрештою таки натис на спуск. Всередині фотоапарата шелеснуло. Навіть в ізольованій кабіні звук той ледь угадувався. Не віднімаючи камери від ока, я робив знімок за знімком, доки вистачило плівки. Тим часом істоти копошилися на горі, якби-то була мурашина купа. Серпанок хмар, що плавав у нічному небі, став танути і крізь нього вже просівалося медвяне сяйво місяця, від якого чорні постаті вкрилися жовтизною і нагадували скульптури з черленої бронзи. Вони були від мене за півсотні кроків; я вперше подумав про Ткача, який ходив десь біля корпусів. Ми, правда, домовилися, що в разі появи прибульців він сховається. Та чи помітить він їх, чорних, на тлі породи в нічній імлі? Я відклав фотоапарат і підніс до очей бінокль. Поблизу цехів не було нічого, схожого на людську постать. Тоді перевів погляд на "чортів", що товклися по шихті. Важкий польовий бінокль затремтів у моїх руках. Істоти бачилися так близько, що, здавалося, простягни руку і торкнешся їх. На людину вони скидалися тільки симетрією. Це не були й комахи, хоча подібність до комах була очевидною — вони мали зовнішній скелет, матеріал якого нагадував і хітин і броньовані лати. Авжеж, "знак цвіркуна" — то їхній символ. Раптом вони зникли. Не відбігли, не відлетіли — їх просто не стало, ніби то були не істоти з плоті, а фантоми. Ні в небі, ні десь поблизу не видно було нічого схожого на літальний апарат. Отже, вони пересувалися самостійно. А тільки як і куди вони зникли?
На сході стало сіріти. Я не віднімав бінокля від очей, шукаючи Ткача. І скоро помітив його. Він лежав, скоцюрбившись, під стіною флотаційного цеху. На мене накотилося дивне відчуття, ніби я потопаю; трясовиння, в яке занурювалося моє Я, називалося страхом. Воно було липке, як багно. Руки й ноги тремтіли, коли я спускався по драбині мостового крана.
...Він лежав на правому боці; ліву руку, здавалося, було вивихнуто в кисті, обличчя — сіре й ніби неживе — потворив вираз страждання. А може, таким його робила передсвітанкова імла. Я взяв руку — здерев’янілу, як у мерця. І тут відчув, що з мене витікає сила; і в міру того, як в’янув мій організм, оживав колега. Попустило руку і вона стала млявою, тоді з лиця зійшло омертвіння. Нарешті розплющились очі і подивились зачмелено. В них ще не було глузду.
Вже по тому, коли ми з Ткачем сиділи в нашій кімнаті — обидва вкрай виснажені, він сказав:
— ...Ходив поміж цехами, але щораз опинявся біля будмайданчика. Там штабелями лежать залізобетонні плити, і я сподівався, що чорти ось-ось з’являться. А тоді, вже перед світанком, вирішив до вас навідатись. Пам’ятаю себе тільки до того моменту, як вийшов з-за рогу флотаційного цеху. Далі сталося щось дивне. Мені немов би хтось затулив вуха, очі, ніс, позбавив можливості мислити, а шкіру — відчувати тепло. Наче доти я був біологічним роботом, та хтось раптом відімкнув від мене живлення. Якби не ви — капець мені був би. Ви фактично запустили знову мою біологічну машину.
— Біль відчували?
Ткач підвівся і, підійшовши до дверей, повернув ключ. А тоді зняв сорочку і я побачив на його міцному, з оливковим полиском, торсі великі синці: в сонячному сплетінні, з обох боків і посередині грудей, під горлом і ледь-ледь помітну позначку на чолі. "Саме в цих місцях свого тіла Білокінь колись "спостерігав" "гейзери" світла, — майнула думка. — І ще один у нього був..."
— Не відчував болю, — сказав Ткач. — Але в місцях, де зараз синці, в тіло немов би чопи позабивали.
Я попрохав його нахилити голову й розгорнув волосся на маківці. Там теж була позначка — завбільшки з п’ятак.
— Ви не сказали ще про один чоп — на голові, — зауважив я.
— Справді. А як ви здогадалися?! — він подивився здивовано.
— Вирахував, — гмикнув я і розповів Білоконеву пригоду в Африці. А тоді сказав: — Вочевидь, ті точки на тілі є не що інше, як місця, крізь які людина сполучається з Вселенським Духом. Без тих точок, а точніше каналів, людина, справді, стає біороботом. Знаходяться вони не на фізичному тілі, а на астральній оболонці і тільки проектуються на ті місця, де у вас зараз синці. Прибульці вміють відлучати, скажімо так, тіло від душі. Такою ж здатністю наділені й комахолюди, а тільки меншою мірою... До речі, ви бачили тих чортів?
— Ні. Мене паралізувало, щойно я вийшов з-за рогу.
— Гадаю, побачите. На жаль, тільки на фото.
Але Ткачеві не судилося їх побачити. Плівка, яку Михайлюк десь проявив, зафіксувала тільки паси, що ними були підперезані тіла "цвіркунів". Власне, зафіксувалися й контури істот, але тільки як екрани, що заступали інфрачервоне випромінювання породи. Вони були розмиті й нагадували звичайні плями від неякісного проявлення. Виходило, що тіла істот не випромінювали інфрачервоного спектра, а відтак їх не мусило б існувати взагалі. Все живе й неживе обмінюється теплом з навколишнім середовищем. Принаймні до температури, вищої за абсолютний нуль. І ось випадок — матерія, яка не пов’язана з енергією... Їх можна було б сприймати як міражі, фантоми, але ж я бачив чіткі відбитки їхніх кінцівок на шихті (коли вдруге поліз до кабіни мостового крана по фотоапарат і бінокль); на той час уже світало. По купі, здавалося, товклися велетенські птахи чи комахи... Бентежило також те, що мене вони не помітили, хоча я від них був не далі, ніж Ткач. Тільки він перебував унизу. Але, мабуть, не це головне, мене ховала (а точніше, екранувала) від них кабіна крана. Така ж ситуація, певно, була і з кранівником, який писав на радіо.