Ткач поглядав на нас здивовано. Він не міг второпати, про що йдеться. І тоді я оповів про дописи радіослухачів (учора ми цього не торкались).
— А ті заводи по виробництву боро-силікатів, їх будують у нашому місті? — поцікавився Олександр Федорович.
— Аж чотири, — відказав Михайлюк.
10
Кілька днів Ткач ходив сам не свій. А тоді став з’являтися на роботу з червоними від безсоння очима. Готував, як і раніше, чай, тільки тепер напій був аж чорний і більше нагадував чефір. Я ні про що не питав, як і не обмовився жодним словом про події, в які ми його втягли. Та одного разу, коли ми опинилися сам на сам, Олександр Федорович сказав:
— Мені дедалі важче тягти подвійну лямку. Може, допомогли б?
Я подивився здивовано.
— Влаштувався ж за сумісництвом сторожувати. На тому будівництві, де бачили чортів. До речі, на ніч туди не хоче ніхто йти. Кранівник роздзвонив капітально.
"Он воно що..." — подумав я, не знаючи, радіти мені чи сумувати. Рішучі дії Ткача, крім позитивного, мали ще одну грань — якщо хтось з інзекта-гомо (а такі, напевне, там є) поцікавиться особою нового вахтера, то обов’язково вийде на нас з Михайлюком. Тільки тепер я до кінця збагнув, яку мав слушність колега, коли так довго не зважувався втаємничувати третього.
— Олександре Федоровичу, — озвався я стурбовано, — структура, яку ми досліджуємо — повторюю: досліджуємо, а не боремося з нею, організована настільки тонко, що кожен наш хибний крок буде помічений нею негайно. Колективний розум її вже, по суті, сформований — ну, це щось на зразок пам’яті комп’ютера. Інформація, яка в нього потрапляє, вмить опрацьовується і передається у всі клітини, а точніше, доводиться до кожної особини інзекта-гомо... Ми ходимо над прірвою. Хибний крок будь-кого з нас обернеться трагедією для всіх. А головне — для справи.
— Я не збираюся воювати з пришельцями, — відказав Ткач. — І влаштувався сторожувати з однією метою — якомога більше довідатись...
— Ви не подумали про те, що особова картка у відділі кадрів пильно вивчається, а ваша особа встановлюється. Виникає питання: чому геолог, учений, не пенсіонер раптом наймається вахтером.
Колега посміхнувся, як мені здалося, зверхньо.
— Справді, питання таке виникло б, якби там лежала моя картка, а не Івана Савича — пенсіонера з сусіднього будинку. Влаштувався він. Він і працює в денні часи.
По цих словах мені трохи відлягло від серця. Ткач повідав, що наступного дня після польоту на дельтаплані він сів у свою машину і об’їздив усі промислові новобудови на околицях міста. Їх, як і казав Михайлюк, виявилося чотири, одна з них була на стадії завершення; там уже завозили сировину. Саме біля цього заводу він і прочитав оголошення, що потрібен вахтер. Як виявилося згодом, двоє сторожів звільнилися одразу після випадку з кранівником (допис на радіо писався саме звідси).
Від об’їзної дороги, що пролягала по околиці міста, завод відгородився парканом з двометрових бетонних панелей. Сіра загорожа тяглася майже на кілометр аж до залізничної колії. Там вона обривалася, а за півсотні метрів починалася знову і вже відділяла завод від міста. Ніщо не свідчило, що цьому об’єкту надається якогось особливого значення. Завод як завод: колії для підвезення сировини, двір з горою руди і мостовим краном, а далі — криті цехи, в яких руду очищають, переплавляють і штампують уже готову продукцію. Біля прохідної — зупинка; дроти на тролейбусній лінії були ще нові, поблискували неокисленою міддю. Поряд з прохідною — триповерховий адміністративний корпус, перед ним — ялинки й берези. Усе таке просте й зрозуміле... Це я бачив удень, коли в переповненому тролейбусі під’їхав до заводу на розвідку.
...Хоча кранівник спустився на землю години чотири тому, об одинадцятій ночі, в кабіні мостового крана ще пахло людською плоттю й тютюновим димом. Я поклав поруч з собою згорток і роззирнувся. Здавалося, опинився в батискафі, утопленому в ніч. Поверхня води — десь високо-високо; на ній поблискують, а де лускаються золоті бульбашки. Праворуч — суцільна темінь, там поле, ліворуч — тьмяні обриси міста і де-не-де квадрати вікон, в яких світиться. Внизу — гора шихти, а неподалік — споруди цехів, що нагадують велетенські ящики. Десь там ходить Ткач. Він підмінив Івана Савича о десятій вечора, а я прийшов об одинадцятій. На завод проник по залізничній колії, що привела прямо до руддвору... Тим часом дія подвійної кави, яку я випив перед виходом з дому, почала слабшати. По тілу розливалася тепла млість, і повіки ставали важкими. Та тільки-но заплющувались очі, як одразу спрацьовував якийсь запобіжник і я зосереджував увагу на правій частині грудної клітки й починав генерувати волю. На колінах у мене лежав потужний польовий бінокль, а поряд на сидінні — фотоапарат, що дозволяв робити знімки в інфрачервоних променях. Бінокль дав Ткач, а фотоапарат десь позичив Михайлюк. Це вже була моя п’ята ніч в кабіні кранівника. В голову лізло всяке: може, комахолюди попередили матку, що її засікли і, отже, очікувати — річ безнадійна. Була й інша думка: прибульці з космосу (чи звідки там) не мають двостороннього зв’язку з передовим загоном — комахолюдьми і диктують їм свою волю і логіку поведінки в якийсь інший, сугестивний, спосіб. Певне, вони "висівають" завдання в колективний розум комахолюдей, не відкриваючись перед ними. Між тим я потерпав від того, що кабіна з трьох боків була прозора і, отже, істоти, якщо вони з’являться, можуть мене виявити. Втім, кранівника, який писав на радіо, вони не помітили. На мене знову почала напливати сонна хвиля... І тут вони з’явились. Невідомо звідки. Немов би пересувалися в часі та раптом зупинились. І зупинка припала на четверту годину, а місцем її стала свіжа гора боро-силікатної руди. Їх було шестеро. Вони стояли не гуртом, а на відстані один від одного. Мені не треба було й бінокля — я бачив їх досить добре. Вони, справді, нагадували людей, закутих у лати з вороненої сталі. Це були живі родичі тієї істоти, останки якої відкопали колись на Донбасі. Вони віддалено нагадували й "міраж" (в описанні Михайлюка), а тільки зріст у порівнянні з ним, мали пігмейський.