Білокінь, що сидів спиною до дверей, стримано відповів. Ткач лише підвів очі від мапи. Я завважив, що Вакуленко, попри гарну постать, ухитрявся бути якимось занедбаним. Штани прасувалися ще, мабуть, на швейній фабриці, сорочка була хоч і чиста, проте якогось невизначеного кольору, а черевикам більше личила б назва "шкарбани". Лице його з грубими рисами й болотного кольору очима схоже було на обличчя шкідливого хлопця. Серйозним я його бачив тільки один раз, коли він розповів мені в поїзді свої пригоди в тайзі.
— Колегсон, — звернувся він до мене. — А чи не час нам змастити лижі у відрядження?
Розв’язність Вакуленка була не до душі ні Білоконеві, ні Ткачеві.
— Пішли, погомонимо, — мовив я, виходячи з-за столу.
В коридорі ми обговорили наші майбутні дії у відрядженні, а затим я, ніби ненароком, поцікавився, як посуваються справи по сорокатисячній темі у Тхолика.
— Та щось вариться... — сказав Вакуленко.
— Що він за один? — запитав я ніби побіжно.
— Хлопець, як хлопець.
— Ти йому довіряєш? — вихопилося в мене.
— Чого б то я мав йому не довіряти або довіряти? Хто я такий або хто він такий?
І тут я поставив питання, яке, мабуть, не слід було ставити Вакуленкові:
— Ти не помічав за ним нічого дивного?
— Помічав, — відказав колега, не мигнувши оком. — Запах якийсь від нього йде. Як од тхора — коли більше, а коли менше.
— Ти певен, що як від тхора?
— Ну, це я образно... Яким запахом тхір смердить, не знаю, але Тхолик таки смердопахосний. Та, гадаю, від звіту по темі, який він напише, не вонятиме. А чого ти питаєш?.. Либонь, метри — Білокінь і Ткач — засуджують те, що дорогу тему довірили жовторотику? Я теж вважаю, що це ризиковано... Втім, час покаже.
— Авжеж, покаже, — погодився я. — А що це за слово таке смердопахосний ? Де ти його підхопив?
— Бабуня моя так казала.
— Такого слова немає, — сказав я. — Є смердючий. ..
— Багато ти тямиш...
— ...Об заклад, на два кухлі пива... Поставиш у відрядженні.
...Бібліотекарка Алла Вакуленка не любила і від нього те не приховувала. Вдавала, що його не помічає і розмовляла зі мною. З батареї словників, на яку вона показала, я витяг том на літеру "С". Грубезна книжка виявилась на диво легкою. Я розгорнув і тієї ж миті в лице сипнуло метеликами молі. Дісталося й Вакуленкові, що схилився над словником. Вся товща паперу була поточена міллю. В заглибинах у білому павутинні ворушилися хробаки. Я закрив словник, та по хвилі розгорнув його в іншому місці. І знову сипнуло міллю. Від тієї картини аж млістю пройняло.
— Ху, зараза. — На мить мені здалося, що це я сказав.
Але то був голос Вакуленка.
Користатися словником годі було й думати. Він весь був у "підземних ходах". Алла все те бачила.
— Вже й до словників добралась, — мовила приречено. — Спершу поїла енциклопедії, а тепер уже й на словники напосіла... Ні нафталін, ні жоден з препаратів не рятують.
Тільки після її слів я завважив, що в бібліотеці гостро тхнуло нафталіном.
— Краще від полину нічого антимільного немає, — сказав Вакуленко. — Вона від нього дохне.
Ми спустилися на перший поверх. Про суперечку, що привела нас в бібліотеку, ніхто не згадував. Вакуленко був вражений більше, ніж я. Тим часом я зробив спробу поновити в уяві Аллу-бібліотекарку, і вона постала — повновида жінка, віком десь на тридцять, з постаттю не без принад, але з характером сухуватим. Це останнє, а також певний скептицизм щодо оточення, не додавали сміливості чоловікам, хоч багато хто й поглядав на неї з відвертою зацікавленістю. Свою невелику зарплату вона витрачала на книжки. І так само, як переважна більшість жінок любить показатись у новому вбранні, так і Алла щораз хвалилася новою книгою. Перед тим звісно, кого поважала. В бібліотеці панував ідеальний порядок... Поза сумнівом, це була людина. До речі, важкі сині штори на вікнах бібліотеки були ідеально вичищені і я ніколи не помічав на них жодного метелика молі.
В коридорі першого поверху пахло паянням. Той дух ішов крізь прочинені двері Михайлюкової кімнати.
На столі лежали розігрітий паяльник, коробка з припоями і якісь радіодеталі.
— Що ви весь час майструєте? — поцікавився я.
— А нічого, — відказав Михайлюк.
— Як-то нічого?
— А так. Нічого і все... Вряди-годи стромляю паяльник у каніфоль. Щоб усі думали, що я прочинив двері, бо мені дихати нічим.
Отже, Михайлюк ні на мить не припиняв стежити за коридором, сподіваючись засікти час, коли Тхолик знову зайде до Посудієвського. Йому, як і мені, муляло, яку ж усе-таки долю уготовано людині.
— Є новини? — поцікавився я.
Він похитав головою. Саме цієї миті повз двері хтось нечутно пройшов. Михайлюк прислухався.
— До Посудієвського зайшло, — сказав тихо.
Ми очікували хвилин десять, як і минулого разу. Знайомий шурхіт сповістив, що з кабінету начальника хтось вийшов. То був Тхолик. Він так само нечутно майнув повз кімнату акустика. В руці тримав якийсь папірець. Колега замкнув двері і підступився до прозвучувача...
"...Як і все живе еволюціонує по спіралі, так і колективний розум наш якісно вивищується від циклу до циклу, — почули ми знайому фразу. — І в один з циклів, у який саме, невідомо, з’являться вони. — Останнє слово було виокремлене голосовими модуляціями, не схожими на попередню скоромовку. — От тоді вже нам не треба буде критись. Ми вийдемо з небуття сильними і згуртованими. І прийде край стихійності й занепаду, пов’язаному з циклами. Кожен людський індивід знатиме своє, чітко визначене, місце. Зрештою, як і кожен з нас. Нам не треба буде створювати спеціальної структури, вона — в генах наших. Ми й зараз уже могли б приступити до побудови нового порядку, якби нам хоча б одну матку, таку, як у мурашнику... Вони — ті, що з’являться, і будуть матками в нашому земному рої. Серед людських регіонів ми виділимо такі, де найбільше народжується наших і такі, які не дають нашим життя. Перші будемо підживлювати, другі культивувати для психічних своїх потреб і як продуцентів матеріального достатку..." Дріботіння увірвалось. Ми очікували ще хвилин десять, а тоді Михайлюк вимкнув апаратуру, вирізав і сховав ролик магнітоплівки.
— Виявляється, все просто й банально, — озвався перегодя. — Людству вготовано порядок мурашиної купи. Що ж, система там, справді, ідеальна, і де в чому ми могли б і повчитись — зокрема, невтомній працьовитості мурашок. Але ж людина — суб’єкт не тільки матеріальний, а й духовний.