— Авжеж. Конкретну людину згадують у зв’язку з чимось. А це вже орієнтир. Але ваше зауваження має ще й інший смисл. Комахолюди не впевнені в своїй абсолютній невпізнанності. Чи не викривали вже їх колись? А, може, конспіративну прикмету записано в книзі буття роду їхнього? Пригадуєте: "нам не треба літописів — їх закладено в генах наших"?
— І все ж вони приречені на викриття, — мовив я. — В усьому світі тисячі науковців вивчають природу коливань. Рано чи пізно такий маловивчений відрізок звукового спектра, як гіперзвук, буде таким же звичайним, як короткі хвилі. Ваш прилад — одна з перших ластівок... Тоді тим, хто називає себе інзекта-гомо, доведеться сутужно. Хоча б у тому плані, що їхні балачки стануть перешкодою в роботі гіперзвукових апаратів. — Раптом я запитав: — А Посудієвський знає принцип дії вашого прозвучувача порід?
— В загальних рисах. Але я ось про що подумав: істоти типу Посудієвського мусили б тримати під контролем усі розробки, пов’язані з гіперзвуком... Правда, я ніде не пишу, що мій прозвучувач працює в тому діапазоні звукових коливань. Але ж технічна документація зрештою опиниться в руках спеціалістів... Де гарантія, що серед них не виявиться якийсь із посудієвських?
Раптом Михайлюк ніби аж зів’яв. Стомлено впав на стілець і підвів на мене очі, в яких угадувалась паніка, його засмагле сухорляве лице враз пожовкло, нагадувало кольором старий папір. Таким я його вперше бачив... Він сказав:
— Один з п’яти членів міністерської комісії, саме той, обличчя якого не можу пригадати, допитувався про діапазон звукових коливань. Що ж я йому тоді відповів?..
Антон Кузьмович довго мовчав. Його чоло, на якому досі не було жодної зморшки, узялося брижами. Тривога передалася й мені. Але не настільки, щоб обернутися в паніку. Я раптом пригадав усі візити Посудієвського до Михайлюка; він з’являвся зненацька, немов би підкрадався. Отже, Михайлюк був весь час у нього "під ковпаком". І знову ж таки, згадуючи Посудієвського, я бачив його сірий, у дрібну клітинку костюм, світлу сорочку, коричневі, на м’якій підошві, черевики — не бачив тільки людини. То був невидимець у людських шатах. Згадав і його насторожене запитання про папугу: чи той, бува, не їсть комах?
— Давайте логічно... — сказав я. — Якби ви щось вибовкали тому, п’ятому з міністерства, Посудієвський уже про все знав би. А відтак ви не перехопили б жодної балачки... І тієї, про міністра, теж.
— Мабуть, що так, — погодився Михайлюк.
Але я добре знав колегу — підозра, що так раптом виникла в нього, ще довго точитиме йому свідомість.
Ми зустрілися ще раз після полудня.
— Річ у тім, — сказав він, ніби й не було кількагодинної паузи в нашій розмові, — що до "акту перевірки" міністерська комісія долучила примірник технічної документації. А там усі параметри... Я старався на совість.
"Авжеж, — майнула думка, — там усе розписано до дрібниць. Педантизм колеги добре відомий."
— Але ж Посудієвський і Тхолик, як і раніше, виходять в ефір. Отже, ваша документація до рук комахолюдей не потрапила.
— Поки що... — уточнив Михайлюк. — Як мені здається, їм зараз не до геофізичних приладів. Вони заклопотані іншою проблемою — як позбутись міністра.
"А чи не пов’язані якось боро-кремнієві виробництва, що їх намагаються вгніздити по всій нашій землі, з наближенням спалаху колективного розуму комахолюдей?" — подумалось мені. За тією інформацією, якою ми володіли, виходило, що зв’язок мусить бути. Принаймні в такому: побічні продукти боро-кремнієвих виробництв, потрапляючи з водою і повітрям в організм людини, призведуть до всіляких хвороб. А негативні почуття (зокрема страждання), викликані хворобами, якраз і є благодатним середовищем для колективного розуму.
— Схоже на те, — погодився Михайлюк, вислухавши мене. — І такої свідомої підготовки світ досі не знав. — Мить повагавшись, він додав: — Здається мені, справа не лише в колективному розумі. За підготовкою криється щось значно більше.
Я й сам був такої думки. Відповідь слід шукати в зв’язку комахолюдей з "міражем" на цвинтарі. Що це елементи однієї системи, в центрі якої стоять посудієвські, сумніву не виникало. Я поділився своїми припущеннями з колегою, на що він сказав:
— Правильно міркуєте. Зв’язок між тим існує. А тільки я не переконаний, що в центрі стоять комахолюди. Здається мені, що ці істоти — лише засіб чи, так би мовити, передовий загін, який має своїм завданням призвести людність до занепаду. Коли ж це станеться — прилетить цвіркун і на планеті запанують членистоногі. А боро-кремнієві виробництва потрібні не тільки для того, щоб занапастити людей, а і як спосіб створити екологічне середовище, в якому "цвіркун" почуватиметься звично.
Несподівано я звернув увагу на те, що ми досі не почали кавування. Така ж думка, мабуть, з’явилася і в Михайлюка, бо він витяг з шухляди і заходився лаштувати кавоварку. На столі вже не лишилося жодної деталі. Прилад, що його він лагодив перед обідом, кострубатився тепер у рюкзаку біля дверей. Перехопивши мій погляд, колега пояснив:
— Одвезу додому. Мало що може статися...
4
Роботу за темою я виконував автоматично. Тим часом розум мій систематизував інформацію зовсім іншого плану. Саме систематизував, бо всі спроби піддати її аналізу зводились нанівець. Спочатку я занотовував на окремих картках усі випадки, свідками і учасниками яких ми з Михайлюком стали останнім часом, а також усе те, що було дотичне до теми комахолюдей. Затим розкладав картки в різній послідовності, шукаючи між подіями зв’язок. Але, на жаль, нічого нового додати не пощастило... Та все ж була й користь від тих занять. Окреслювались місця невідомих ланок, а саме: який зв’язок між боро-кремнієвою аномалією, виявленою на місці падіння косміянина на Донбасі, речовиною, що нею наслідило НЛО над Неаполем і густою мережею боро-кремнієвих виробництв, що їх намагаються впровадити комахолюди на нашій землі? Те, що зв’язок існував — не виникало сумніву, от тільки окреслювався він поки що "пунктиром".
За цими думками мене й застав Вакуленко. Він грюкнув дверима і виголосив дещо розв’язно:
— Привіт усій компанії!