Вакуленко нарешті звернув увагу на чай. Підсунув до себе склянку, поколотив ложечкою й знову забув про нього.
— І почалося, — продовжував він. — Де рукопис статті заріже на вченій раді, мовляв, написано поспіхом, де звіт про відрядження відмовиться підписати. А недавно каже: "Зайдіть до мене в кабінет". Побачив би ти ту бетонну пику... Запросив сісти, чого раніше ніколи не робив. А тоді відкинувся в своєму плюшевому кріслі і подивився на мене, як на річ. Уже за такий погляд кортить врізати по фізіономії... Очікую, що він скаже, а до горла гнів підступає. Нарешті розтуляє рота: "Заява на вас надійшла". З тими словами в мене з лівого боку грудей зашпигало, замлоїло ребро, як на погоду, а далі те пошпигування проникло вглиб тіла. Щось почало стискати серце, здавалося, невидима рука проникла в грудну клітку і, взявши в жменю серце, ніби бавиться ним. Завідуючий тим часом спостерігав за моєю реакцією, посміхався. Він ніби давав зрозуміти, що мій біль для нього не таємниця і що він може зробити його сильнішим. Я не витримав і питаю: "Ви що, викликали мене для психологічного тестування? Кажіть, у чому справа?" Дивлюсь, в очах розгубленість майнула. "Ваша колишня дружина скаржиться, що ви вдома постійно вчиняєте дебоші". Заяву, бачу, написано на аркуші з учнівського зошита. Вся кров мені в голову вдарила. "А ви що, за мирового суддю в нас?" — цікавлюся, ледь стримуючись, щоб не встати і не грюкнути дверима. "Суддя, не суддя, а ви працюєте в моєму відділі, і оцю заяву, яку, до речі, подано на ім’я директора, буде враховано при підсумках змагання. Під загрозою робота всього колективу. Не знаю, не знаю, як тепер з вами й бути..." Я підвівся і, немов п’яний, поплентався з кабінету. Він не зупинив мене... — Вакуленко перевів подих: — Як згадаю ту подію, то мені здається, що йому більше й не треба було нічого. Він поставив за мету завдати мені чергового психічного удару. І зробив це професійно.
— Вакуло, ти й справді ото вдома?..
Він насупився.
— Послати подалі — це я можу. А от дебоші, вибач, не мій почерк.
— А чого ж тоді колишня?...
— Я забороняв їй курити в квартирі. У дівчинки слабкі легені, а та кадить, як кабиця. Пригрозив, правда, що відлупцюю.
Вакуленко подивився на мене довгим поглядом, в якому, крім болю, було щось схоже на смирення. Мовив скрушно:
— Ет, чхала вона на мої погрози. От сьогодні повернуся з відрядження, а в квартирі знову буде чаду, хоч сокиру вішай.
Товариш надовго замовк. Я теж не подавав голосу. В душу мені невидимим туманом прокрадався чужий біль.
По паузі гітара за стіною несподівано озвалася добірним болеро. Під ті звуки Вакуленко аж ніби піднісся духом. Він подав голос, коли розтанув останній ритм:
— Фізично я вважав себе чоловіком загартованим. У таких бувальцях побував, що й зараз жах проймає. Носило мене й по тайзі, і по затоці Хреста на Далекому Сході. Пам’ятаєш, я розповідав? Та серця свого ніколи не відчував. Зараз же, здається, що воно вибилося з сил. Виконує чисто біологічну функцію — і тільки. У ньому немов би якийсь клапан не спрацьовує, той невідомий медицині клапан, що відкривається для потоку духовної енергії. Я втратив цікавість до малярського мистецтва, хоча раніше не минало вихідного, щоб не відвідав якусь із виставок. Перестав читати художню літературу. А відтак збайдужів і до долі живої людини. Пам’ятаєш вчену раду, на якій завідуючий з Пожидаєм та Слимчуком намагалися розправитися з Мариною Петренко? Мовляв, її робота нічого не дає ні науці, ні виробництву. Більшість тоді виступило на захист. А я промовчав. Хоча й бачив, що це не просто несправедливість, а щось гірше, бо робота її якраз потрібна і науці й виробництву... Після тієї вченої ради мені приснився жахливий сон. Власне, то був відбиток давно минулої дійсності, такий яскравий і свіжий, ніби випадок стався вчора, а не сімнадцять років тому. І послідовність подій розвивалася так само, як тоді, наяву.
Крім кінцівки...
Я працював тоді геологом експедиції, і начальник доручив мені супроводжувати групу студентів. Я мав провести їх через тайгу аж до водорозділу і по дорозі показати відкриті породи. Мені було двадцять вісім і я вважав тих трьох хлопчаків і дев’ятьох дівчат шмаркачами. Окрім однієї: такої собі пишечки з повним комплектом усіх жіночих зваб. Вона, здається, була на рік чи два старшою від решти. Мушу сказати, подорож наша почалася святково. Щовечора ми ставили три намети — два для дівчат, один для мене й хлопців, розпалювали вогнище. Ну, там вечеря, пісні... До речі, гітара в руках тієї красуні чарувала: її звуки я й зараз чую. Правда, співати вона не вміла. Співали інші... У нас уже з нею наживлявся контакт. Не критимусь, мені це лестило. Ти ж знаєш, я не Ален Делон.
Я розтулив було рота, щоб ввічливо заперечити, та Вакуленко не дав мені сказати:
— Не треба, колего... Моя фізіономія повністю відповідає слову Вакула. — Він криво осміхнувся і провадив далі: — Ми вже з тиждень ішли за маршрутом і я вирішив дати студентам день перепочинку. Тим паче, що ми опинилися на березі невеликої річки... По обіді наступного дня я сів біля намету, щоб зробити на карті помітки. Студенти ж хто читав, хто гриби шукав. Довго сидів над планшетом, а коли підвів голову, то від подиву мало не скрикнув. З протилежного боку річки до берега прямували троє бороданів із заплічними торбами. Це було дивно, адже ми перебували за сотні кілометрів від найближчого населеного пункту. В тайзі. Я ковзнув у намет і, відхиливши краєчок запони, став спостерігати в бінокль за тими трьома. Відстань між нами була не більше двохсот метрів. Вони, безумовно, бачили наші намети, хоч їх злегка й ховали дерева. Невдовзі в стані прибульців задиміла ватра, а над нею повис на перекладині закіпчений казанець. Мирні заняття сусідів заспокоїли мене. Тим часом посходилися наші грибники, і в таборі стало людно. Троє на тому березі не проявляли до нас цікавості. "Ну, й слава Богу!" — подумав я. А студентам суворо наказав бути на чатах і не випускати їх з поля зору.
— Вакуло, це ти сон розповідаєш? — запитав я, будучи дещо здивованим, бо під час численних наших спільних відряджень він мені переповів свою історію з різними доповненнями кілька разів.