Гітара в сусідньому купе не вгавала. Народні мелодії змінювали уривки з класичних творів, до низьких чоловічих голосів долучався високий жіночий. Людям за перегородкою було добре і, з усього видно, поєднував їх не тільки спів. Ми з Вакуленком їхали немов чужі. Я вдавав, що сплю, а він сидів біля вікна, в якому вже нічого не можна було побачити. На доволі вже потріпаному виді сорокап’ятирічного чоловіка вгадувалася пригніченість. Втім, потріпаним Вакуленко був лише з обличчя. Статуру ж мав спортивну. Щораз, коли після шахти ми відмивалися в лазні, я по-доброму заздрив його міцному торсу, тугим біцепсам. Перші струмені, бувало, змивали з нього не тільки пил, а й втому, якою б важкою не була до того робота. В примружених очах світився оптимізм з добрим домішком іронії... Та цього разу він мився старанно, ніби робив якусь надзвичайно відповідальну роботу. Потім довго стояв перед дзеркалом, змиваючи вугільний пил, що пов’їдався під очима. Але, як мені тоді здалося, цікавили його не так запилені повіки, як руда пляма з лівого боку грудей, яку він похмуро розглядав у люстрі.
...Гуркнули двері купе, на порозі з’явилася провідниця.
— Чай будете?
Вакуленко відвів погляд від шибки, ствердно кивнув. Я ж продовжував вдавати, що сплю. Дівчина поставила перед ним склянку, зникла за дверима. Та колега одразу ж і забув про чай. Знову відвернувся до вікна, сховався в собі.
Я заворушився, начебто прокидаючись, подав голос:
— Вакуло, який хробак тебе точить?
Він ніби й не чув. Дивився собі в темне вікно. На столику в склянці тремтіла брунатна рідина. Озвався, аж коли розтанув останній акорд гітари в сусідньому купе;
— Ім’я тому хробакові, який мене точить — я сам, — відказав він нарешті. Тоді відвів очі від вікна і подивився на мене довгим уважним поглядом. — Мені вже сорок п’ять, а я — не чоловік, а хтозна-що...
— Хтозна-що не полізло б у ті місця, в яких ми з тобою сьогодні побували, — зауважив я.
— Воно й справді чудно якось, — погодився Вакуленко, — пхатися в саме пекло, легковажити здоров’ям, а, може, й чимось, більшим... А от сказати людині в очі все, що про неї думаєш, не вистачає духу.
На мій запитливий погляд пояснив:
— Я про нашого зава.
— Чого ви з ним не поділили? — обережно поцікавився я.
— Моралі, — не замислюючись відказав Вакуленко. І зніяковів, як людина, яка не полюбляє гучних слів. Вуста навіть сіпнулись у винуватій посмішці. — Цей... — він повагався, підшукуючи відповідне слово, але, не знайшовши, провадив: — Намагається перетворити мене на свою власність. Втім, тобі цього не зрозуміти, ти в нього в фаворі...
— Не мели дурниць, Вакуло! — обурився я. — Він мій начальник — і тільки.
Попри обурення я відчув полегкість. Отже, — нічого загрозливого для здоров’я мого товариша.
Я зліз з полиці, сів за столик і подивився у вікно, проте в ньому відбивалися тільки двері купе з нішею над ними, дві горішні полиці і тьмяний профіль Вакуленка. Його лице було таким же зосередженим, як тоді, в лазні, коли він роздивлявся у себе на грудях руду пляму. За перегородкою тим часом залунали нові акорди. Цього разу там не співали. Дослухаючись до варіацій гітари, я на мить забув про клопіт мого товариша, а коли отямився, то помітив, що вираз зосередженості на його обличчі поступився відчуженості і, схоже, — смутку.
— Вже тоді, коли ми допомагали йому переїздити на нову квартиру, я зрозумів, що то за один, — озвався Вакуленко. — Його прохання більше скидалися на накази...
Я теж допомагав переселятися новому тоді завідуючому відділом. Але в моїй пам’яті нічого такого, про що згадував Вакуленко, не відбилося. Втім, один момент таки запам’ятався — старе, вичовгане крісло, яке наш завідуючий сам одніс на восьмий поверх. Незабаром воно з’явилося в його службовому кабінеті. Не без гордощів новий господар кабінету нахвалявся, що це старе крісло він власноручно реставрував, обтягнувши темно-синім плюшем. "В інтер’єр квартири воно не вписується, а викидати шкода", — пояснив він. Ми поблажливо поставились до цього дивацтва. Тим паче, що м’яке домашнє сидіння дещо порушувало офіціоз кабінету. Та водночас з появою цієї м’якої меблі виникла і якась невидима межа, що розділяла тих, хто сидів з протилежного боку столу на твердих стільцях, і завідуючого. Важко пояснити це відчуття. Може, воно виникло від того, що крісло десь на сантиметрів п’ять вище від стільців і через це чоловік у ньому бачиться монументальнішим. Господар кабінету також це розумів. Бо часто, відкинувшись на спинку і розкошуючи в м’яких обіймах, дещо згорда поглядав на співбесідника.
Тим часом Вакуленко провадив:
— А я терпіти не можу, коли мені наказують. І через це відмовився їхати по майно другим рейсом. Результат? За багато років — жодної грамоти, жодної подяки, ніби всі мої звіти захистив святий дух, а не я.
— Все це дивно чути, — озвався я. — Він про тебе жодного разу не відгукнувся зле.
— У тому то й штука. Зовні — ніякої тобі ворожості. В розмові, бувало, в очах, з’явиться навіть щось схоже на щирість. Коли ж він промовляє оте своє "Хто нам тоді спасибі скаже?", я враз втрачаю пильність і вибовкую йому щось із особистого. Так, я розповів про те, що в мене нещасливо склалося сімейне життя. І враз до щирості в його погляді домішалася відома вже мені зацікавленість. На перший погляд вона сприймалася, як співчуття. Та тільки на перший, бо придивившись пильніше, можна було помітити, що те співчуття так само подібне до людського, як шкіра на протезі до живого тіла... А це недавно зробив нову спробу накинути на мене віжки. Дав товстий зошит з числами, писаними фіолетовою й чорною пастами, і зажадав, щоб я порахував, чи вони розділяються за критерім Стьюдента. Тиждень убив на те. Приніс, кажу: "Не розділяються". "Спробуйте, — каже, — за Колмогоровим". Ще тиждень. Наслідок — той самий. "Давайте, — каже, — тепер за Фішером..." Я вже кипів від обурення. По-перше, мені ж моя робота свербить, по-друге, хоч би пояснено, що то за цифри. Ніби в мене не все гаразд з творчою етикою... Стримався. Думаю, це вже, мабуть, останнє "перенесення купи каміння з місця на місце". Аби ж то! Зажадав, щоб я те "сміття" ввів ще і в машину. "Ви, здається, мене хибно трактуєте, — кажу. — Я — геолог, а не ваш лакей. Три тижні робочого часу, що ви в мене забрали, тепер доведеться надолужувати за рахунок відпочинку. Мою ж тему за мене ніхто не виконає". Він на те ні слова, а тільки промовисто так подивився — ну-ну...