— А на якому курсі ви були, коли випустились директор і Кушнір?
— Закінчили перший курс.
— Тоді ви навчалися в одній групі з нашим завідуючим відділом — Посудієвським. Він теж на геологічному навчався і теж випустився на чотири роки пізніше директора. Він сам про це казав.
Чоловік замислився, а тоді усміхнувся винувато:
— А який він із себе?
— Темноволосий, зростом вищий за середній, зовні чоловік симпатичний...
Вже тоді, перебираючи прикмети Посудієвського, я відзначив, що з трудом видобуваю їх з пам’яті. Але не надав тому значення.
— І ви кажете, що він навчався на геологічному?
— Авжеж... Втім, може, на вашому факультеті була ще одна група?
— Та ні. Геологів була одна група... Дивно якось виходить, — мовив заклопотано чоловік. — Двадцять з гаком років термін, звісно, не малий. Але ж... — Він замовк, щось згадуючи. По часі озвався: — Перебрав подумки всіх наших. Двадцять чотири налічив. А в групі було двадцять п’ять. Точно пам’ятаю. Отже, когось таки пропустив... Чорноволосий, кажете? Був у нас хлопець з Узбекистану — Шухратом звали...
— Та ні, на узбека він не схожий, — сказав я.
— Був ще естонець — теж темноволосий.
— І не естонець.
— От не пригадаю, й край! — мовив винувато чоловік. — Що нас було двадцять п’ять, знаю напевне. А от кого не вистачає... Втім, стривайте, як ви кажете його прізвище? Посудієвський? А звати як?
— Броніславом. Броніслав Олексійович...
Мікроавтобус минув уже передмістя і влився в потік вуличного руху. На одному з перехресть, де нас спинив світлофор, мій співбесідник озвався:
— Еге ж! Смутний образ у пам’яті усе ж зріє. Та сказати напевне, що пригадав, не можу... Це не образ, а якась розмита пляма; часом з тієї плями вимальовується тремтливий контур молодого чоловіка, та як тільки сильніше напружу пам’ять, він ураз і розмивається. То, мабуть, така в мене пам’ять. Бувало ще студентом, коли вивчав англійську мову, одні слова прямо липли до вух, я їх і зараз пам’ятаю. Інші, скільки не зубрив, запам’ятати не міг. Так, напевне, й тут.
"Але ж ідеться не про слова, а про однокашника..." — крутилося в мене на кінчику язика. Та я стримався, не хотів засмучувати співбесідника, який, з усього видно, був доброю людиною.
Друга ситуація.
Конференція пройшла бурхливо. Опоненти критикували один одного гостро, без підтексту і недомовок. Аби примирити їх організатори конференції замовили в останній день спільний сніданок в ресторані, після якого всіх запросили на прогулянку по Дніпру. Добірні страви і свіже річкове повітря зробили своє. Наукових проблем ніхто більше не торкався. Недавні супротивники мирно бесідували, обіпершись на перила катера. Синя дніпрова вода і легкий серпанок над річкою настроювали на злагоду.
До мене підійшов учений секретар гірничого інституту.
— Бачив вас у компанії з Ткачем, — сказав. — А сам він де?
— Додому пішов.
— Не впізнаю колеги. Раніше, бувало, де найбільше галасу, там і Ткач... Дуже змінилася людина. — Помовчавши, вчений секретар додав: — Чи не закордон так подіяв?
— Може, йому щось переказати? — спитав я.
— Та ні, просто хотілося погомоніти. Ми з ним разом очну аспірантуру закінчували. Одночасно й кандидатські захистили.
Вчений секретар на вигляд був значно молодший від Ткача. Про це свідчив чубок, не займаний сивиною, що спадав йому на праве око, гладенька шкіра на обличчі, та й одяг на ньому був не як на солідного вченого: простенький твідовий костюм, сорочка без краватки.
— От хто не зраджує собі, так це ваш Білокінь, — казав він тим часом. — Дві доповіді на одній конференції! І які доповіді! Як я зрозумів, це його життєва домінанта...
— Так, — сказав я. — Заради цього він полишив і завідування відділом. Займається тільки наукою.
— Похвально, похвально, — мовив учений секретар з усміхом. Проте ні в голосі, ні в посмішці я не помітив поблажливості. — А цей ваш теперішній завідуючий відділом... Ніяк не пригадаю його прізвища...
— Посудієвський, — нагадав я.
— Ага... Він чим займається, окрім того, що керує відділом?
— Ну, тему веде ще. Здійснює наукове керівництво...
— Наукове... — мовив учений секретар, не приховуючи іронії. — На жодному семінарі, на жодній конференції його не побачиш.
— Чому ж, цього разу він був. Правда, тільки на пленарному засіданні.
— Отож-бо... І давно він у вас керує науковою роботою?
— Відтоді, як захистився. Мусите пам’ятати, адже захист відбувався у вашому інституті. До того ж ви вже були тоді вченим секретарем.
— Справді?! — щиро здивувався учений секретар. — Не пригадую такого випадку.
— Та в нього ж Ткач був опонентом, — нагадав я, не мало дивуючись, бо сам був на тому захисті.
— Виступ Ткача пригадую. А от захист вашого е-е... не відбився в пам’яті.
Я недовірливо подивився на нього, чи, бува, не кепкує? Та на засмаглому сухорлявому обличчі не помітив і тіні іронії. Відповідь його мене здивувала, адже він був спеціалістом з тектоніки, і саме на цю тему захищався наш теперішній зав.
Згадка цих двох ситуацій зміцнила в мені думку, що властивість Посудієвського не лишати по собі пам’яті, не що інше, як прикмета комахолюдей. Зміцнила, але не розвіяла сумніву, чи це справді так. Я знав чимало чесних роботящих людей, які не пнулися ні в начальство, ні в лідери і про яких, на жаль, теж мало хто згадував... Завдання полягало в тому, щоб виявити відмінність між скромністю (загалом, на мій погляд, позитивною людською рисою) і ознакою бути видимим невидимцем.
Я став згадувати всіх наших по черзі. Першими були Михайлюк, Ткач і Білокінь. Їхні обличчя спалахнули в уяві немов живі. Потім — Вакуленко — розтріпана шевелюра, яка одвіку не знала перукаря, лукаві, болотного кольору очі — праве косувало; весь він якийсь внутрішньо розхристаний, проте немов би в промінні людської доброти. Він теж довго стояв у моїй уяві. За Вакуленком ішов Сергій Дмитрович Пожидай. Дебелий чолов’яга з круглим м’ясистим лицем, ріденьким шпакуватим волоссям і шкодливими, як у кота, сірими очима. Він стояв, пританцьовуючи та виголошуючи якусь сентенцію. В голосі — самовпевненість і подавляючі чужу волю нотки. Виступав він завжди останнім, від чого його промова скидалася на прокурорську. Пожидай мав звичку говорити тезами. Перед кожною тезою казав: "Не викликає жодного сумніву, що..." і вже тоді "місив" усе, що на думку навернеться... В моїй уяві він теж був увесь із плоті і крові; я бачив його пласкуватий, трохи загнутий ніс, жировик на скроні, завбільшки з п’ятак. Він — Пожидай — асоціювався з вгодованим котом, який невідомо з яких причин ходить на двох ногах. Такі поняття як наукова істина або звичайна людська справедливість були для нього міфом. Я часто дивувався, як цинічно й грубо він топчеться по них, відстоюючи для себе якусь мізерію... І все ж це була людина. Самовпевнена, хитра, корислива, пихата. Але людина... Я довго думав: що ж він створив у житті? Наукову роботу, яку очолював у своїй невеличкій групі, не можна було назвати ні науковою, ні роботою... Слимчука Вячеслава — ось що він створив. Якщо сам Пожидай скидався на ситого кота, то його підлеглий Слимчук нагадував обличчям мишу. Й сам того не відаючи, він поряд з шефом відчувався маленькою істоткою. Хоча був високий і гінкий (першорозрядник з баскетболу), Слимчук знічувався, горбився, коли стояв поряд з Пожидаєм. У розмові з ним десятки разів повторював: "Сергію Дмитровичу, Сергію Дмитровичу, Сергію Дмитровичу..." Він і поза очі не називав його інакше, як тільки на ім’я й по батькові. "Як сказав Сергій Дмитрович... Ми з Сергієм Дмитровичем..." Слід сказати, що Слимчук був набагато обізнаніший, може, навіть грамотніший від Пожидая. Але попри молодий вік (йому не було й тридцяти), розум мав не те щоб дубовий, а вражений стереотипом. Розум, якому дано творити тільки вторинне. Це був інтелект раба — освіченого, добре поінформованого, але раба. Його обличчя, що справді чимось нагадувало писок миші або щура (хоча й негарним його теж не можна було назвати), з блискучими темно-карими очима, котрі весь час злодійкувато бігали, з русявим коротко підстриженим волоссям, відстовбурченими вухами, стояло переді мною немов живе. Я піймався на думці, що не можу уявити окремо Слимчука і окремо Пожидая. Коли перед внутрішнім зором з’являвся Пожидай, то десь за його спиною вимальовувалась постать Слимчука. Коли ж бачив Слимчука, то він немов би перебував в ореолі Пожидаєвської аури... Це був дивний симбіоз двох паразитів, де кожен знає своє чітко визначене місце. І все-таки це були люди... В пожидаєвську групу входило ще п’ять чоловік — з них три жінки. Всім їм було відведено роль виконавців. Вони малювали геологічні карти, рахували, робили сякі-такі хімічні аналізи, збирали по експедиціях геологічний матеріал. А головне — беззастережно визнавали авторитет Пожидая, зневажали, але побоювалися Слимчука, а загалом (може, тільки про людське око) жили мирно. Хоч мені й не часто випадало з ними спілкуватись, я їх усіх "бачив": кого чіткіше, кого не дуже... Це теж були люди.