Не могла моя людська свідомість щось доточити до того, що ми вже знали. Та коли припустити, що з більшої висоти істота бачитиметься рухомою, то як пояснити те, що вона перебуває весь час на тому ж самому місці? Напрошувалася думка, що вона відновлювалася від рудого малюнка на глині до тілесного стану в якійсь іншій системі координат, і що ми з Михайлюком набули здатності (невідомо як) проникати в ту систему. То не чотиривимірний, а якийсь інший простір. За координати йому служать не висота, довжина, ширина і час, а щось невідоме, хоча і зв’язане з часом... Раптом я згадав слова Михайлюка: "очі теж, немов би й людські, балухаті, всеохоплюючі ..." І тут переді мною постав Посудієвський, немов живий. На коротку мить. Та одразу ж і випав з пам’яті. Потім, скільки я не силкувався поновити його в уяві, мені так і не вдалося.
Але схожість між всеосяжними очима мого начальника і видивом, про яке повідав Михайлюк, не виходило з голови. І тоді я почав збирати його — Посудієвського — портрет буквально по крихті. Навіть узяв папір і став записувати все, що міг пригадати. Посудієвський-бо був однією з двох істот, діалоги яких перехоплював мій товариш, і отже чіткий його портрет міг би стати аналогом, за яким можна було б спробувати виявити й партнера по діалогу, як зрештою, і будь-кого з того племені. Отож я почав записувати все, що тільки міг пригадати.
1. Приємний, дещо глухуватий голос; очі чорні, блискучі, які, здається, добре бачать не тільки попереду, а й з боків. Охват — щонайменше двісті градусів.
2. Обличчя нешироке, але й не видовжене, з виразом спокою.
3. Завжди дбайливо підстрижений і виголений.
4. Костюм темно-сірий в клітинку (інколи одягає коричневий), штани не завжди випрасувані, проте й не надто зібгані.
5. Ладна чоловіча постать, в якій часом проглядає згорбленість. Зріст — приблизно метр сімдесят вісім.
От і всі прикмети. Спробував зібрати з них образ, але нічого не вийшло. Вповні не міг уявити ніяк. Згадав ще масивне підборіддя і темне, ледь прибите сивиною, волосся. Наслідок — той же. Виходила якась інша людина, та тільки не Посудієвський.
Тоді я став міркувати так: "Образ людини складається не тільки з її портретних рис, а також з дії, вчинків... Ну, що ж, почну з дії."
1. Перше, що мені згадалося, це втома і біль у м’язах, коли ми всім відділом допомагали нашому новому начальникові вселятись в нове житло. На подвір’ї стояла велика геологічна машина з добровільськими номерами, а ми виймали з неї шафи, ліжка та інший скарб і виносили на восьмий поверх. Пам’ятається дружина господаря — повна привітна жінка, двоє підлітків — один при тілі, мабуть, у маму вдався, другий... Втім, другого не пригадую. Ще пам’ятаю етажерку, що на осі обертається і на ній бібліотеку серії "Життя славетних". Посудієвський хвалився, що ту етажерку він сам змайстрував.
2. Не любить, коли хтось стукотить підборами; сам ходить м’яко, немов підкрадається (до речі, я теж не люблю, коли грюкають).
3. У відділі, крім адміністративних справ, "веде" тему з тектоніки. Двоє його помічниць Рая Кравченко і Люда Климук постійно щось пишуть, переписують, складають таблиці, лічать на калькуляторах. Якось Вакуленко пожартував: "Мабуть, дівчата обожнюють свого шефа, коли так стараються?" Кравченко звірилась, що він їй справді до душі. А Климук відказала: "Ні". Не вельми делікатний Вакуленко почав допитуватись, мовляв: чому саме? "У нього голова кубічної форми", — буркнула небагатослівна Климук. Бувало, я приглядався до Посудієвського, й не раз згадував ті слова. Проте нічого подібного не помічав. Голова, як голова... "Але ж вона бачила його голову кубічною..." — муляла думка.
4. Віддав велику держбюджетну тему молодому, без наукового ступеня Тхолику. Навіщо? З метою підтримати Тхолика? Принизити Білоконя? Чи завалити тему?
5. Очолив антимольну кампанію в інституті.
6. Не спромігся для відділу на жодну договірну тему. З виробничниками домовлялися самі виконавці. В міністерство, як і в об’єднання, навідується рідко, а відтак відділ отримував дедалі менше замовлень.
Оце, власне, й усе, що я виклав на папір. Більше, скільки не силкувався, нічого істотного пригадати не міг. Ото ж став "працювати" з матеріалом, який мав. І зрештою в уяві постав образ людини, зовні привабливої, доброго сім’янина, але благеньких здібностей. Власне, чоловіка, випадкового в науці, як і в керівництві колективом. Однак це була, так би мовити, оболонка, нечіткі обриси. Самої ж людини я не бачив. І тут пригадалося: ні Луговий, що заступив Посудієвського на посаді головного геолога експедиції, ні Панченко — працівник тієї ж експедиції, що тривалий час працював під керівництвом Посудієвського, не пам’ятали його. Образ той немов би було витерто з їхньої пам’яті. Та й Михайлюк колись казав: "Дивний чоловік. Пам’ятаю його тільки тоді, коли він перед очима. Щойно випадає з поля зору, як одразу ж і забуваю".
Отже, Посудієвський мав рідкісну властивість бути не тільки непомітним, а й не лишати по собі пам’яті. Чи не прикмета це? І тут в уяві спалахнули ще дві аналогічні ситуації, учасником яких мені довелося стати.
Перша.
Мене підвозили на своїй машині науковці з Донецька. В дорозі один з компанії — чоловік віком десь на сорок п’ять, сказав:
— З вашим директором ми на одному факультеті навчались. Тільки він випустився раніше. Високий, гарний, одне слово — красень. Після випуску взяли у флот. Як зараз бачу його в парадній морській формі з кортиком при боці, коли він під час відпустки відвідав інститут, дівчата умлівали за ним... Не знаю, який з нього директор, а товаришем він був добрим і носа не копилив, як більшість старшокурсників. Я чого знаю. З нами в одній кімнаті мешкав його однокашник Боря Кушнір. До речі, Кушнір також у вас працює?
— У нас.
— От кому врочили велике майбутнє! Що в математиці, що в фізиці був! На консультації не ходили. Боря, бувало, сяде й двома-трьома словами пояснить не згірше професора.
Слухаючи того чоловіка, я завважив подумки, що Кушнір, як і наш директор, навчалися на тому ж факультеті, що й Посудієвський, і закінчили інститут на чотири роки раніше. Я запитав: