— А нащо робити з того таємницю? — поцікавився я.
Замість відповіді Михайлюк тицьнув пальцем у білу клавішу магнітофона. Почувся шматок мелодії з "Пісні варязького гостя", а тоді заторохтів скоромовкою високий, схожий на жіночий, голос: "Першого в житті потрясіння я зазнав на уроці зоології, коли вчителька, якій я згодом дав прізвисько Амеба, видобула із шафи колекцію комах. То було жахіття. Я мало не зомлів, уздрівши під склом метеликів, жуків, лялечок, пришпилених голками до дошки. На мить мене покинув розум і, здалося, що ось зараз мене теж прохромлять шпилькою і приколять поряд з комахами. Від того видовиська я захворів і кілька днів не ходив до школи... Повернувся після хвороби зовсім іншим. Оточення однокашників стало мені осоружним. Я вже не бавився в їхні ігри. Натомість вигадав свою — "колекцію під склом для всього класу". Сидячи на уроці, я пришпилював подумки то одного, то іншого учня на одній з тридцяти шести клітин уявної дошки. Посередині найтовщою шпилькою прихромив Амебу... Я й досі не полишив цієї гри, навіть дещо її ускладнив. Тепер, наприклад, я вже пришпилюю не навмання, а відшукавши на тілі больову точку. При цьому зазнаю особливої втіхи... Посміхнись людині, поспівчувай їй і вона душу перед тобою виверне; а в тій душі і нелад в сім’ї, і хворі амбіції, і невдоволення собою, і ще хтозна-що. Вгороди в те місце "шпильку" і суб’єкт затіпається, як бідолашний метелик або личинка... В уявній колекції, яка завжди зі мною, на чільному місці пришпилено директора, котрого я ненавиджу всіма фібрами..."
Михайлюк вимкнув магнітофон.
— Цікаво, — посміхнувся я. — Цього разу автор поставив собі за мету змалювати патологічного садиста... Це ж треба — таку гру вигадати — подумки пришпилювати людей!
— Гру?... — перепитав Михайлюк. — Ну, що ж, може, це й справді гра...
Він сховав магнітофон і присунув до себе книгу, ту саму, що була схожа на атлас.
— Тут наведено відеограми звуків різних істот, — пояснив, гортаючи сторінки. — Ви, напевне, чули, що людські голоси так само різняться, як відбитки пальців. Це навіть у криміналістиці використовується. Хоч як би не потворила людина свій голос, а з допомогою відеограми його можна легко ідентифікувати. А вже про відмінність людського від, скажімо, подібного за відеограмою голосу дельфіна, то тут і казати нічого. Так от, — підсумував Михайлюк, — жодна із відеограм голосів і звуків цього найповнішого зібрання не схожа на відеограму голосу почутого вами монологу.
— Ви хочете сказати, що існує така установка, яка потворить людський голос до невпізнання?
— Ні, — заперечив Михайлюк. — Я хочу сказати, що голос цей не людський.
— Але ж мова... Нехай і зіпсована частотою, а все ж зрозуміла людська мова. Та й поняття, про які йдеться, теж цілком збагненні. І їх легко пояснити — елемент умовності в художньому творі. Я й сам цим грішу, аби надати думці глибшої перспективи. Це, по-перше. А по-друге: чого б то істоти, не будучи людьми, балакали людською мовою? Нехай і згущеною до гіперзвуку... Я вже не кажу про те, що наука неспростовно довела відсутність у Всесвіті іншого розуму, окрім людського.
— Так таки й неспростовно... — посміхнувся Михайлюк. — А як же бути з рештками НЛО, який зазнав аварії в Нью-Мексіко 1947 року? І з чотирма істотами, що невдало катапультували при тому?
— Ви те бачили?
— На фотознімках. І звіт комісії, яка випадок той розслідувала, читав. А під ним — підписи поважних учених...
— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, ну нехай висновок про відсутність розуму, крім людського, сумнівний... Але ж навіть люди розмовляють різними мовами, то з якої рахуби якісь невідомі істоти мають спілкуватися нашою мовою? Це нелогічно.
— Справді, — погодився Михайлюк, — це дивно... Для цього їм потрібен принаймні адекватний людському артикуляційний апарат... Якщо ж повірити тому, про що йдеться в монолозі, таємничі істоти нічим не відрізняються від людини. А це куди страшніше того, аби вони були якимись чудовиськами.
Ці міркування на якусь мить збили мене з пантелику.
— Знаєте, Антоне Кузьмовичу, облишмо усі ці здогади, бо, крім факту згущеного говору, ми нічого не маємо.
— От-от, — несподівано легко погодився Михайлюк. — Треба накопичувати матеріал... І тому я наважився запропонувати вам почергувати в суботу.
Помітивши на моєму обличчі вагання, він сказав:
— Я покажу що і як вимикати і вмикати. Власне, ви тут зможете й писати. Адже ви пишете у вихідні? — Він висунув одну із шухляд і показав кавоварку, млинок і прозору банку з масними чорними зернами. — Для допінгу, — сказав.
— ...Я чого — по допомогу до вас... — пояснив Михайлюк, супроводжуючи мене до дверей. — Змагання ж скоро. Мушу літати хоча б раз на тиждень... А в неділю я — вже тут.
"Міг би й Ткача попрохати, як не як друзі", — подумав я. Та одразу ж згадав, що Михайлюк з якихось невідомих мені причин не хоче втаємничувати Ткача у свої клопоти.
6
Моє суботнє чергування, втім, так само, як і Михайлюкове недільне, нічого нового нам не принесло. Прозвучувач, який без угаву працював два вихідні, не зафіксував жодної перешкоди... Хоча особисто для мене суботній день не минув марно. Пригостившись вранці пахучою "Арабікою", я під шурхіт магнітофонних бобін гарно посидів над новим оповіданням. Власне, то був художній запис оповіді одного мого товариша. Для Михайлюка ж єдиною користю від мого чергування було те, що я повибивав на його шторах міль. Жовті метелики прямо кублилися в складках добротних полотнищ. На щастя, комахи ще не встигли наплодити гусені. Схоже було, вони щойно звідкись налетіли... Коли в понеділок я звернув на це увагу Михайлюка, він знизав плечима:
— Справді? Я й не помічав... — І, немов би вибачаючись, додав: — Ви не думайте — ви не марно чергували... Принаймні вимальовується тенденція — таємничий голос не чути у вихідні. Я вже слідкую за тим третій тиждень.
Несподівано мені збрело на думку, що в прослуханих минулого тижня двох монологах я не зустрів слова "спіткання".
— Антоне Кузьмовичу, а той попередній запис, ну, що його відтворив папуга, ви його не розрідили?
Він на мить завагався, та все ж витяг з портфеля касету, заправив її в магнітофон і, приєднавши навушники, подав їх мені.