— Чому не заходите? — спитав і зник за дверима.
Я не очікував повторного запрошення і пополудні поспішив в акустичну.
Михайлюк, як завжди в навушниках, сидів за столом і гортав велику книгу, схожу на атлас. Бобіни прозвучувача тим часом оберталися, на плівку записувалося невідомо що. Уздрівши мене, господар одразу ж відклав книгу, скинув навушники і витяг з шухляди електрокавоварку.
— Тільки без мене, — застеріг. — Серце щось дуже колотиться.
— Тоді сховайте, — сказав я, порівнюючи подумки Михайлюка на кольоровій вирізці з журналу, що висіла над столом, з тим, що бачив на природі. На знімку він мав вигляд романтичніший.
Кивнувши мені на стілець, він з іншої шухляди дістав свій маленький магнітофон... Полинула високозвучна скоромовна балачка. Інакше й не назвеш те, що я почув. Проте, якщо не брати до уваги дивну модуляцію голосу і призвичаїтися до майже непомітних пауз, то в тій "автоматній черзі" можна було розібрати цілком реальний смисл:
"Дитинство минало в сім’ї робітника депо на Смолянці. Малюком я полюбляв сидіти біля вікна. Мене вабив вуличний рух. Ні автомобілі, переважно ваговози, що чаділи курною дорогою, ні люди самі по собі мене не цікавили. Я потребував аби перед очима в мене весь час щось ряхтіло. Чим більше я бачив рухливих предметів, тим краще мені ставало..." Далі — продзвенів ланцюжок нерозбірливих слів і знову: "...Та найбільшим задоволенням було бачити, як сусідка з будинку навпроти лупцювала свого чоловіка-шахтаря. Це відбувалося двічі на місяць у дні авансу й получки, коли шахтар повертався додому напідпитку. Ті моменти були для мене святом і я, бувало, пропускав уроки аби тільки побачити це видовисько. Тоді я ще не знав, чого мені так було радісно бачити заплакану й розлючену сусідку... Як і не міг втямити, чому засмутився батько, коли я одного разу, доїдаючи "хліб від зайця", запитав: "Ти йому й по шиї надавав, тому зайцеві? Чи тільки хліб забрав?"
Скоромовка раптом увірвалась. Михайлюк вимкнув магнітофон.
— Далі буде... — посміхнувся. — Що ви тепер скажете?
— Те, що й минулого разу: спотворена передавачем мова. Схоже — уривок з художнього твору. Автор малює негативний персонаж. Про художню вартість говорити передчасно — надто малий уривок. Хоча стиль, як на мене, терпимий.
— Що ж, міркування цілком логічні, — мовив Михайлюк. — Якби не одна обставина... Уривок, який ви щойно прослухали, вийшов в ефір на нечутній для людського вуха частоті. І не просто нечутній, а дуже далекій від межі чутності. Ну, наприклад, якщо людина з ідеальним слухом розрізняє звуки з частотою до тридцяти тисяч герц, то почуте щойно вами мало спершу частоту десять мільярдів герц. А це вже навіть не ультра-, а гіперзвук.
— А що, хіба неможлива така зіпсованість радіоапаратури, щоб в ефір гнало гіперзвукову частоту?
Михайлюк посміхнувся, як мені здалося, поблажливо:
— Ну, хіба що передавач буде зблоковано зі спеціальним, так би мовити, згущувачем частоти. Але зразу ж виникає запитання: навіщо? На кого розраховано, на людей з гіперслухом? Щось я про таких не чув.
— Ну, хоч якесь пояснення мусить бути?..
— Мусить, — сказав господар, який увесь час притискав до вуха один з навушників. — Обов’язково мусить.
Раптом він весь напружився, зиркнув на бобіни, а тоді кинувся до прозвучувача і поспішно вивів стрілку індикатора на середину шкали, за мить обклався обома навушниками і, як мені здалося, перестав мене помічати. Я тихо вийшов.
5
По обіді під наше вікно підкотив Михайлюків "Запорожець". Ткач його вже очікував. Він розчахнув раму і взяв у колеги клітку з папугою. Птах, уп’явшись кігтями в гойдалку, зачмелено хитав головою, та, впізнавши господаря, затріпотів крилами, застриг золотистим хвостом, промовляючи:
— Месьє Алі, месьє Алі... Мамба хоче помар-ранчу...
Ткач дістав із кишені своїх "африканських" штанів апельсинку і, обдерши з неї лушпайку, простягнув птахові. Той узяв лапою і підніс до горбатого дзьоба. Він прицмокував від насолоди, косив оком на господаря, тримаючись другою лапою на гойдалці.
Тим часом зайшов Михайлюк. Він був трохи нижчим від Ткача, хоча різниця та в очі не впадала через його підтягнутість. Та й Ткачеві не можна було дорікнути зайвою вагою. У своїй зібганій на спині сорочці моделі "сафарі" і таких же штанях він нагадував побувавшого в бувальцях військового.
Скоро від апельсинки зосталась сама тільки вичавка. Папуга кинув її і заволав радісно:
— Мамба хоче помар-ранчу! Месьє Алі, месьє Алі... — Затим полився каскад французьких і арабських слів... Несподівано він замовк і по хвилі промовив лагідним жіночим голосом: — Алєкс, мон шер, мон шер... Алєкс!
— Ах ти ж, патраний граче! — обурився Ткач. — Ти що наклеп на мене зводиш! Я віддав за тебе свого ручного годинника, а ти...
— Птахи не брешуть, — зауважив Михайлюк з усміхом.
Зненацька папуга наїжачився і став ледь чутно пищати. Точнісінько так, як тоді в акустичній. Ткач враз став серйозним.
— А це що таке? — запитав він.
— Голос ефіру, — уникливо пояснив Михайлюк, скоса глянувши на мене.
Я зрозумів: він не збирається втаємничувати друга в події останніх днів.
Коли за Михайлюком зачинилися двері, Ткач підійшов до вікна і заширмив його. У кімнаті враз стало затишно. Пряме сонячне проміння тільки частково просівалося крізь синє сукно. Хто й коли повісив ті штори з добротної вовняної тканини, вже й не пригадаю. Можливо, вони висять тут з дня заснування інституту. Звичайна тканина давно б уже вилиняла, обтріпалась і перетворилася на ганчірку, а ця й нині здавалася свіжою, ніби її щойно відрізали від сувою. Я зосередив увагу на шторах тому, що на них пильно дивився Ткач. Несподівано він просунув долоню за полотнище і вдарив по ній другою.
— Погань! — вилаявся, — звідки вона береться?! — До ніг його упав маленький жовтий метелик молі. — До мого від’їзду за кордон її начебто було менше ...
Я зайшов до Михайлюка наприкінці робочого дня. Мені кортіло дізнатися, чому він не сказав Ткачеві правди. Тим паче, що досі їх стосунки трималися на повній довірі.
— Якщо таємницю знають двоє — збереження її під сумнівом, якщо ж троє — то вона вже не таємниця, — відказав на моє питання колега.