Воїни поклали мене на землю і самі попадали від утоми. Я тоді був худий, але важив не менше восьмидесяти, отож кожному з них, крім зброї і заплічної торби, припадало ще по двадцять кілограмів. А, треба сказати, були вони не зміцнілими юнаками, майже підлітками, їхній начальник, відстібнувши від паса флягу, налив у ковпачок якоїсь рідини і подав мені. Вона пахла і цикорієм, і м’ятою, і ще чимось незнайомим, але приємним. Я випив і попрохав ще. Він блиснув у посмішці білими зубами й налив. Випивши вдруге, я кудись ніби провалився.
...Прокинувся від тряски й гудіння. Я лежав у відкинутому передньому кріслі "лендровера", укутаний у брезент. На місці водія сидів молодий чоловік у червоній сорочці. Розвиднялося, або, як у нас кажуть, благословлялося на світ. Машина долала горбисту ділянку між переліском і трасою. Ось вона виповзла на шосе. Я огледівся: в машині, крім мене, був тільки шофер, у якому я не одразу впізнав старшого над повстанцями. І ще я зробив одне відкриття: голова моя вільно поверталась.
Молодий чоловік спинив машину, коли попереду забовваніли слабкі обриси міста. Подивився на мене прискіпливо, а тоді вийшов і зняв з мене брезент.
— Сидіти зможеш?
— Зможу.
Він обережно підняв спинку сидіння і, ще раз доскіпливо окинувши поглядом мою постать, взявся за кермо.
При в’їзді в місто нас ніхто не спинив, хоча всюди снували патрулі. Мабуть, перепусткою була моя шкіра білого — іноземця... Зійшло сонце, але й до сходу тут панувало звичне для цих місць пожвавлення. Ми поминули гомінкий базар, в кілометрі від якого стояв білий двоповерховий офіс корпорації. Водій припаркував машину на півдорозі до офісу. Вимкнув двигун, мить помовчав, а тоді обернувся до мене:
— Вибач... Все сталося не з лихого наміру. — Ще мить повагався, а тоді додав: — Трагічне непорозуміння.
— Ніхто не застрахований від помилок, — відказав я.
— Радий, що ти розумієш... — сказав він. — Рухатись ти, мабуть, ще не зможеш. Я зателефонував у корпорацію, щоб по тебе прийшли.
Він відхилив дверці і вже ступив на землю.
— Зажди, — зупинив його я. — Ти не забув, що обіцяв зробити для Секелету?
Його очі, блискучі, як два чорних діаманти, на мить сповнились жахом. Він подивився на мене, як на мерця і, прошепотівши "Мірамба...", кинувся втікати.
Михайло Теодорович замовк і довго мовчав. А я намагався порівняти міцного чоловіка з рубленими рисами обличчя й чималими вже залисинами, який сидів у кріслі-вертушці, з тим виснаженим Білоконем, котрий тоді повернувся... Мабуть, у моєму погляді було щось таке, що виказувало сумнів. Бо він усміхнувся і запитав:
— Що, не віриться? Мені й самому інколи здається, що то було марення. Але думати так не дозволяють кілька обставин. Перша — випадок з Секелету. Я перебував тоді в стані клінічної смерті, й, отже, почути, про що домовлялись повстанець з Мірамбою, не зміг би. Не кажу вже про відстань, на яку вони відійшли від натовпу. Друга обставина — галявина, на яку мене принесли. Я одразу "впізнав" її, як і куточок в заростях, де було сховано "лендровер". Ви скажете, що це не можна перевірити... Але є ще одна обставина — я вказав місце, де повстанці поховали водія. Додам, місце, де я ніколи до того не бував. Втім, я б того не зробив, якби його поховали неподалік від села, аби не накликати лиха на мешканців... І нарешті — головне. Але його, на жаль, також неможливо перевірити. — Він повернувся в кріслі-вертушці до столу і поклав руку на стос паперу, що лежав поряд з машинкою. — Все, що тут написано, винесено звідти. Я віднайшов ту замасковану цеглину, своєрідний замок у похмурій, але, на щастя, фіктивній споруді...
— А чого ви тоді згадали про Секелету? — запитав я. — Ви що, в дорозі думали про нього?
— Ні, це прийшло в голову несподівано, в останню мить.
Ми знову надовго замовкли. Михайло Теодорович, мабуть, згадував ще якісь деталі зі своєї одісеї, а я перебував під враженням почутого. Мені здалося, що якби не оповідь, образ Білоконя лишався б для мене таким собі пласким зображенням, де в чому таємничим, але загалом зрозумілим. Сьогодні ж він немов би впустив мене в своє приховане від стороннього ока життя, і я побачив його не тільки об’ємно, а й з середини. "Радість робить людину відкритою, — подумалося мені. — Радість від досягнення мети."
В кімнаті було незвично тихо. Вухо вловлювало тільки невиразне шурхотіння. То прибиральниці мили в коридорі підлогу. Робочий день закінчився непомітно для нас. Я навіть не міг пригадати, чи був дзвінок. А він, безперечно, був.
Підвелися одночасно. Білокінь сховав папери і посунув на край машинку... Він уже одягнув новий сірий піджак і стояв, так би мовити, при параді, як несподівано я підійшов до столу і, тицьнувши пальцем у зображення негрів, запитав:
— Це, мабуть, і є оті петрогліфи?
— Авжеж... Одна з небагатьох сценок, якими помальовані стіни печери.
Тоді я показав на "цвіркуна".
— А це що за істота?
— Кхе, істота... — посміхнувся Білокінь. — Значок якийсь. Я б сказав — тавро. Річ у тім, що його не вирізьблено, як ті ж петрогліфи, а виплавлено в твердому пісковику, власне граніті. Саме виплавлено, наче хтось на крупі худоби поставив розжарене тавро.
— Ото така в них техніка, що вони можуть плавити камінь?
— Яка там техніка? Знакові тому не одна тисяча літ... На оплавлених краях ледь-ледь помітні сліди ерозії каменя. І витиснено тавро поверх петрогліфів, як печатку або інвентарний номер.
— Може, то якийсь культовий знак? — зауважив я.
Михайло Теодорович замислився.
— Я вже казав, — озвався він нарешті, — що під час перебування в тому дивному задзеркаллі для мене не існувало меж, як і людських таємниць. Все, чого торкалася моя свідомість, було простим і зрозумілим. Взяти хоча б ті ж петрогліфи. Я бачив не лише зображення, а й те, як їх висікали. А от тавро, — Білокінь кивнув на "цвіркуна", — я не міг би сказати, хто випалив. Воно ніби з якогось іншого світу.
Коли ми вийшли на вулицю і збиралися вже розходитися, Михайло Теодорович сказав:
— Я звик, що все мусить мати пояснення. А от знак, що його виплавлено в печері, жодного пояснення не має. Не могло бути тоді лазера.