Та ось чаклун, який лежав на животі, перевернувся на спину. Світіння довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перевищувало ауру будь-кого з його односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже не рівномірним, а у вигляді джерел, ні — гейзерів на тілі, котрі прямо фонтанували сяйвом, їх було всього сім. По вертикалі вони були розташовані від пупа до маківки. А саме: в сонячному сплетінні, на середині грудей, в ділянці горла, в чолі і в маківці. По горизонталі: в ділянці серця і симетрично йому з правого боку. На цій же лінії був і "гейзер", що фонтанував світлом посередині грудей. Якщо вертикальні й горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі, у тих самих місцях, що й на чаклуновому, угадувалися джерельця незнаних силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяйво було досить помітним. До речі, й аура навколо мого тіла значно посилилась.
І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись у життя. Він був здивований моїм клопотом. "Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад... Та поки існують рух і енергія нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве..." Я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого й безмежного. "Якщо тобі вже так свербить торкнутись істини, — знову сказав немов би Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємністю. Та спроектуй все те на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на кордоні різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність.
Раптом потьмянів світ від сильного болю. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. І відбувалося це не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.
...Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна-африканця з левом, військові дії між племенами високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і схематичні, але мають свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких я не годен був угадати... Несподівано я завважив, що не бачу ні свого тіла, ні тіла чаклуна, і що лежу горілиць з розплющеними очима. Вперше майнула думка: "І все-таки я повернувся!" Я не був певен — радіти мені чи плакати. Все було тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти і мені це вдалося. Поряд лежав Мірамба. Він був витягнутий, немов струна. Довкола його тіла, як і довкола мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лицем іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі, я нахилився над ним. Очі в нього були розплющені, але життя в них уже не було. Птах-фенікс спалив себе до кінця, і вже не в змозі був відродитись.
Сонце хилилося до заходу, промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливою золотою мережею. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший над озброєними людьми. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене. Я не бачив виразу його обличчя, він-бо стояв спиною до світла, але він таки був вражений і не міг відвести від мене — сидячого — очей. Тривало те довго, аж поки вітрець не хилитнув галуззя біля входу в печеру і на стінах не заряботіло.
— Ти живий? — запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.
— Живий, — відказав я теж по-португальськи.
— О диво! — вигукнув він знову португальською, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.
Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна. Він ще не знав, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив неладне. Нахилився над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. А тоді швидко, ніби до тіла, що лежало на брезенті, було підведено високу напругу, відсмикнув руку.
Повстанець був людиною практичної дії. Він звернувся до мене зовсім іншим, казенним голосом:
— Рухатися зможеш?
Я спробував підвестись, але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти. А відтак, відчувши як обм’якло моє тіло, сказав:
— Ні, не зможеш. — А далі пробубонів на банту вислів, який умовно можна перекласти, як: "Тільки ж не віддай Богові душу".
А мені подумалось: "Ну, якщо вже повернувся, то чого б я мав рипатись туди-сюди..."
Несподіваний, драматичний момент почався, коли винесли з печери мене, а потім тіло чаклуна. Діждавшись нарешті дива, селяни кричали і сміялись, як діти. Кожен хотів побачити мене живого на власні очі. Стежка була вузька і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували, і з гори стало видно савану — жовто-руду з зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди забули про чаклуна. Та як тільки угледіли на стежці його тіло, вони враз замовкли і мить стояли немов прибиті громом. А тоді почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і понесли. І тут горе селян вилилося в злість і агресивність. Вони йшли слідом і кричали:
— Білий мрець, ти вкрав нашого Мірамбу!
— Поверни нам чаклуна!
— Віддай Мірамбові його душу!
Вони були переконані, що дух чаклуна, покинувши старе тіло, вселився в моє. Якби не озброєні повстанці, селяни учинили б наді мною розправу. Потім вони почали проклинати озброєних людей, а надто командира. Кричали, що нехай він і носа не показує в селище. Не буде йому ні молока, ні м’яса, ні бобів. Та помалу юрба рідшала, і з сутінками вже ніхто нас не переслідував.... Мене несли довго — години три. Зупинялись лише для того, щоб помінятись місцями. І за весь час ніхто й словом не прохопився. Маршрут пролягав на межі савани й кам’янистого передгір’я, вкритого де кущами, а де невисокими баобабами. Та зрештою ми спинились на галявині. Давно вже була ніч — ясна й гомінка. Тріщали цикади, кричали нічні птахи, в рясно всипаному зорями небі мелькали кажани. Я впізнав цю затишну місцину. Неподалік у кущах стояв прикиданий гілками "лендровер".