Світ безмежний сяє, як на свято,
Грає жаром радості й добра.
Де іще краси такої взяти?
Це ж для неї – осені пора!
Все мов одмінилося навколо.
Сонце задивилося згори –
Спочиває працьовите поле,
Золотіють листом явори.
Барви української природи
Ваблять і чарують повсякчас
Все в гармонії, нема незгоди.
Осінь учить мудрості всіх нас.
Щоб любили землю, як святиню,
У нерукотворному цвіту –
І небес високих стрічку синю,
І осінню радість золоту.
Свiтанок
Світанок. Гілка золота
Ледь-ледь погойдує синицю.
Снігів срібляста чистота
Білявих хмар рум’яні лиця.
Мій слід блакитний на снігу.
Земля – немов нова планета,
Перед якою всі в боргу –
І математики, й поети.
Лелека
У червоних чобітках,
Білій кожушинці
Походжає диво-птах
Лугом по стежинці
– Прилетів? Козаче мій!
Антосю-лелеко!
Стільки білих світлих мрій
Ти приніс здалека!
Екваторіальний жар
Струмує в крилятах:
– Прилетів! Для тебе в дар
Ось весна — як свято.
– В чорній Африці бував,
А білим зостався …
– Я ж там тільки гостював, –
Лелека озвався –
На підсніжник схожий я
Віддавна й донині
Розцвіта душа моя
Лише в Україні!
Подвиг Богуна
То достеменно, що козацького я роду,
Із тих країв, де Буг між берегів
Несе свою м’яку зелену воду
У тінях скель і зелені гаїв.
Над Бугом Вінниця, де жителі, нівроку,
З пра-, пра-, пра-, прадіда ведуть козацький рід,
А української історії уроки
Навік лишили незгладимий слід.
Пам’ятний знак на скелі, на Кумбарах.
Іван Богун тут славно воював.
Він спуску не давав ні туркам, ні татарам,
І військо польське силою жахав.
Був відчайдушним цей герой кмітливий.
Отож тому в славетному бою
Не тільки богатирську диво-силу,
А ще й вигадливість він виявив свою.
У тисяча шістсот п’ятдесят першім
Далекім році – а була зима –
На Бугові, до глибини промерзлім
(Ту кригу, звісно, кінь не пролама),
Зійшлися в герці тут війська кіннотні.
Та що це? Мов тікають козаки...
Кіннота польська мчить невідворотно
На міцний лід підступної ріки
Соломою прикриті ополонки
Ураз зяйнули жахом глибини.
Лютнева крига заскрипіла тонко,
І Речі Посполитої сини
Погинули у темних водах Бугу –
Його Богун, бач, взяв за вояка.
Довірився він річці, наче другу,
І слава про ту битву не змовка.
Отож, тут воював герой Богун,
Де нині шум ріки й зелених рун.
Як Буг, що з плином часу не змілів,
В серцях нащадків – слава козаків!
Про праслов’янськi божества
Ще порядкує Коляда,
Рівняючи ярки снігами.
Пора ж весняна, золота,
Як кажуть, вже не за горами.
Почуєте синиці спів
На гілці вишні на осонні,
То зрозумієте без слів:
Ярилові права – законні.
Права на сонячне тепло,
На лагідні весняні квіти,
М’яке, мов килимок, зело
І на жаринь нового літа.
Казка про вiрш
Край ріки у квіточці дзвіночка,
Де метелик вишивав сорочку,
В квітці із небесної блакиті
Віршик, як рибалка, кинув сіті.
Бабиного літа павутинки
Восени збирать було не ліньки,
А тепер ось хоче він зловити
Те, на що багате тепле літо:
Відблиски росинок – намистинок
І смарагдові відтінки у травинок,
Барви цвіту, радощі ромашки,
Мелодійність пісеньки у пташки.
А зимою у мороз, завію
Оцей віршик кожного зігріє.
Казка
Казка добра і цікава
Її читають кіт і гава
І ведмедик, борсучок
Ласі теж до казочок.
Тож, казки вони читають
І чимало уже знають:
Про курочку Рябу,
Про царівну-жабу,
Про Колобка і хитру лисицю,
Про гусей-лебедів і їхню сестрицю,
Про вовка і сім козеняток
Та інші казки для маляток ...
Отож, їм цікаво казку читати,
З нею ж бо любо світ пізнавати.
Щастя
Я чекаю щастя, наче літа –
Тільки б не розхлюпати тепло, –
Щоб у слово перелить зуміти
Радість, яка губить всяке зло.
Усмішки, як сонячне проміння,
Будять віру в дивосвіт добра.
Ось ще трохи праці і терпіння,
То й настане радощів пора.
Вiдлига
Перша відлига –
вісник весни.
Мокра прозорість
в гілках бузини,
У вітах калини
застигли краплини –
Сльози мовчазних снігів,
щирість без слів.
Легенда про силу щастя
Усміхнулась матінка-земля –
Геєю назвали древні греки.
Ото ж, Персефону-немовля
Принесли до матері лелеки.
В радості зігріла світ теплом,
Ще й достатку від душі вділила.
Й досі щастя бореться зі злом,
І від Геї в щастя божа сила.
Скарб
Світ добра і цвіт його веселий
Пізнаю я у людських очах.
Обійди усі міста і села,
Облети їх, мов казковий птах –
Доброта – чеснота України.
Скарб у серці кожної людини.
Слiди Тараса
Іду стежиною Черкаської землі,
Щоб поклонитися слідам Тараса.
Десь поміж трав сховалися малі,
Дитячі ще – країв оцих окраса.
Отут дитям же він ягнята пас,
Чужі ягнята на чужому полі.
А звався бунтівник, або ж Тарас.
І таки правда: не скорився долі!
А то сидів собі у бур’яні
І списував Сковороду тихенько.
Притихло поле, наче уві сні, –
Так билося поетове серденько.
Колись гайнув шукати тих стовпів,
Що підпирають небо над землею.
Щаслива мережа його слідів
Цвіте над Україною зорею.
Вербичка
Маю подругу вербичку –
Мов дівчатко, вербеня –
Сині очі, круглі щічки.
Зустрічаємось щодня.
І жартуємо доволі
Край веселої ріки,
Що аж заздрять нам тополі –
Теж би грались залюбки.
Та дорослість заважає –
Бачиш, виросли які!
Але з них пушинок зграї
З нами бавляться легкі.
Ще й калина білим цвітом
Посміхається до нас.
Вербенятам, усім дітям
І пушинкам – в добрий час!
Гiлочка
Долонькою на долоньку –
Торкнулася листя клена
Й затримала його доньку –
Гілочку ясно-зелену.
Ще зовсім вона маленька.
Із кучериків-листочків
Для неї веснонька-ненька
Пошила м’яку сорочку.
Татусь-клен узяв за ручку,
Повів до бабусі-неба,
Щоб пораділа за внучку,
Бо жити ж сім’єю треба.
Всміхнулася Україна:
Велика у неї родина!
Слiпий дощик
Пливла над полем сміхотлива хмарка
І жартувала з сонцем залюбки.
Аж бачить, внизу дівчинка Одарка
Із лійки поливає огірки.
Регоче хмарка – на очах сльозинки,
Сміється сонце, капають дощинки.
Радіє і дівчатко на городі:
– Хоч дощ сліпий, а стане у пригоді.
Вишня Маринки
Достигли вишні-намистинки
В зеленім маєві листків.
Це вишня нашої Маринки –
І зрозуміло все без слів,
Що будуть киселі, компоти,
Варенички і пиріжки.
Адже Мариночка не проти
Усе це їсти залюбки.
Казковий вечiр
Зима. Казкові вечори
Вже починаються так рано.
Ось зірка блимнула згори,
Чи все у нас ошатно вбрано.