— Ну як: "Кую і пою"? — жартував Данько над Левком Цимбалом, що, гехкаючи поблизу, прокладав траншею в сухій, ніби зцементованій землі.— Не вгризеш? Тут, брат, земелька тверда: це ми з твоїм батьком колись її втоптали... Отим он шляхом Гаркуша нас із Каховки на Асканію гнав.
Не розгинаючись, гехкає молодий Цимбал. Здається, вся його лють на світову буржуазію та її чорного барона повернулась тепер в роботу.
— До води докопаєшся, доки вириєш "для стрільби стоя з дна рову",— підшпиговують хлопці Левка, маючи на увазі його здоровенний зріст.
Росте хлопець, як із води: чи давно з дому, а вже й рукава короткі, і з штанів виріс — холоші до колін. А ноги... Товариші запевняють, що на таку лапу, як у Левка, по всій Червоній Армії обувачки не знайдеш. Не раз уже земляки під'юджували його, щоб спробував свою силу з латишами, які люблять у вільний час боротися французькою боротьбою, збираючи біля себе натовпи глядачів.
Усе глибше вкопується в землю Левко, не дає рукам гуляти. Тільки тоді й дозволить собі випростатись, коли зачує веселі голоси каховських молодиць, що з кошиками наближаються до окопів.
— Ось цього латиша почастуємо... Хочеш квасу? — звертається до Левка одна з молодиць, чорнява, жар-коока, і подає йому першому кухоль з холодним квасом. Чомусь вона вважає, що Левко латиш, може, що високий такий та суворий.
Хлопці жартують:
— У нашого латиша тільки зуби та душа!..
— А що ж іще треба,— захищає Левка молодиця.— Аби душа, аби серце... Хоч під лободою, аби серце з тобою, еге ж? — І сміється до Левка так, що в нього аж вуха червоніють.
З розмови дізнаються хлопці, що вдовичка вона, сама й хліб косила, ото її полукіпки ген-ген по той бік шляху стоять... Жаліється, що ні з ким їх перевезти та змолотити.
— Стільки солдатів, а снопа не піддасть ніхто!..
— Ось як плацдарм добудуємо, тоді підемо й вам допоможемо,— обіцяє їй Яресько.
— Добре, ждатиму,— каже вона, усміхаючись знов до Левка.
— Єй же єй, накинула оком на нашого Цимбален-ка,— перемовляються хлопці, зоставшись самі.— Ще, лого доброго, й червоне весілля отут, на плацдармі, згуляєм.
Данько в короткі часи перекуру задумливо поглядає в степ: зовсім недалечко ж звідси до Наталки. Десь вона там і не догадується, що він так близько, що вже ось під Каховкою — день ходу від Чаплинки — землю довбе, оборонні позиції зводить проти ворога. Це ж уперше й побачив колись Наталку в цих місцях, на тому каховському диявольському торжиці, коли вона сиділа над вмираючою матір'ю, худенька, сумна, з кухлем у руці. Ярмарок... каруселі... лазарет. Далеко те все, аж не віриться, що все те було. Трудно, звичайно, й зараз, але трудно зовсім якось по-інакшому, бо знаєш тепер, заради чого доводиться скруту переживати, знаєш, що незабаром кінець їй і зовсім інше жде тебе життя в завтрашньому дні...
Одного разу Данькові довелось бути на великих чер-воноармійських зборах, що проходили якраз на тому місці, де колись відбувалися каховські людські ярмарки. Присівши з хлопцями на піщаній кучугурі/ Яресько уважно слухав промовця. Виступав перед червоно-армійцями Леонід Бронников. Говорив він про минуле цього краю, про тисячі й тисячі заробітчан, які щовесни йшли сюди на каховські людські ярмарки продавати поміщикові свої мозолясті руки. Про чорні бурі говорив. Про летючі піски, що все живе замітають... Про панські здирства. Нічого не варта була людина, всюди безправ'я, знущання і глум переслідували її...
— Треба було змінити самий хід історії, і знайшлися люди, що його змінили, і ці люди — ви!
Мовби іншими очима дивився зараз Данько на своїх бойових товаришів, що порозсідалися на кучугурах, інакше глянув і на себе, на все своє пережите...
— І хоч гримлять ще ото в степу бої і рвуться снаряди,— говорив Леонід,— але, думаючи про завтрашній день, ми вже й тут, на плацдармі, мусимо вчитися. Революції потрібні свідомі бійці, революція — це не тільки визволення з-під класового гніту, це велике світло для трудової людини, і тому ми сьогодні кидаєм клич: "Терор темноті!"
"Терор темноті!" — під цим гаслом ближчими днями було розгорнуто на плацдармі роботу по ліквідації неписьменності серед червоноармійців; Не вистачало зошитів, не було грифельних дощок, то писали крейдою на лопатах. Оголосив терор своїй темноті і Левко Цимбал. Змалку, завжди босий, він жодної зими не зміг вирватись до школи, навіть прізвище не вмів накарлякати, як і більшість Цимбалюків. Зате зараз на плацдармі Левко накинувся на абетку жадібно, зголодніло.
— Не я буду, коли не зірву полуду з очей!
Він виявився одним із найщиріших учнів у тому гуртку, яким стала керувати молода вчителька Світлана Мурашко, недавно прибула на плацдарм з херсонською агіткультбригадою. Незвичайні були перед нею учні.
— Учіть нас, учіть!—вимагали завзято.— Хоч лінійкою по вухах, аби вивчили! К чорту темряву! Грамотними хочемо вдертися в Крим!
— Штиками розпишемось на бароновій шкурі] Нелегко давалася хлопцям наука, нелегко було їм
гризти абетку серед цього неспокійного степу, де й шальна куля джвікне під час занять, і бойовим тривогам немає кінця... Вчитися в цих умовах випадало лише уривками. Одначе не кидали, ревно бралися до занять червоні бійці. Вгризалися в абетку з такою ж щирістю, як щойно вгризалися в тверду неподатливу землю плацдарму. І чи не найщасливішим днем у житті їхньої вчительки Світлани Іванівни був той день, коли одного разу при наближенні до свого окопного класу вона зустріла таку сцену: над окопами зненацька виросли перед учителькою в ряд підняті вгору лопати і на кожній із них було написано велику літеру, а разом вони складались в єдиний, міцно виведений крейдою на лопатах девіз:
МИ НЕ РАБИ!
XVIII
Артилерія б'є під Каховкою, а на Гарку-шинім хуторі шибки деренчать. Протягом літа на хуторі товчуться різні штаби. Одні з двору, інші в двір. Та, незважаючи на війну, що гримить довкола, незважаючи на те, що не ясно ще, чия візьме, робота на Гар-кушинім хуторі не припиняється: цілими днями з Наталкою старий гарманує хліб на току.