Душно стає жити, все душніше йому. Куди не мчить, всюди женуться за його тачанками ті, що сокирами їх рубано, руки повивертано, ті, що їм виделками очі видовбували його "синочки"... Діти замордовані во-піють, дівчата збезчещені, лежать поперек дороги незаможники та продагенти з розпоротими животами, в які насипано "синочками" зерна... Бої, грабунки, розгул. Усю весну й літо в рейдах, кочує, як половець, ніколи не знає сам, де ночуватиме, куди сягне завтра й позавтра буйна його тачанкова республіка. Раніш хоч у гуляйпільських гульбищах знаходив забуття, тепер йому вже тоскно й тут. На чужому весіллі гуляє, чужу горілку п'є... Ні рідних нема, ні близьких. Пусткою стоїть подвір'я, де він народивсь, на тім місці, де стояла батьківська халупа — одна жалива вища за нього, за Махна, росте!
Руки вганяються в патли, застряє в горлі гарячий клубок... Одначе к лихій матері всі ці гризоти! Махно не здається, вам понятно? Да! З гуркотом валяючи посуд, встає і, ступаючи твердо, щоб не схитнутись, виходить на подвір'я. Сонце — аж сліпнеш. П'яні морди, мокрі чуби, рушники на плечах, барвисті стрічки на дівчатах...
— Батька просимо!
— Батькові грай!
А він, не звертаючи уваги на музик, уже зустрівся поглядом з сивим худющим вовкодавом, що лежить під коморою на цепу. Пес, а як людина, розумними очима світить, наче хоче щось сказати Махнові. Отаман неквапом іде до нього.
— Батьку, порве!
Змовкла разом музика, завмерло подвір'я.
— Батьку, не жартуйте! Не підходьте! ^— То такий — людину роздере!
А Махно наче не чує застережень. Заклавши руки за спину, крок за кроком наближається до вовкодава. Присів перед собацюрою, і так сиділи якусь мить, один проти одного — очі в очі — наче радились мовчки про щось. І той, що іншого на шмаття б розніс, горлянку б перегриз, тут навіть не загарчав. Прищух, мов загіпнотизований... Махно неквапом одчепив його з ланцюга, взяв за ошийник і, ні на кого не дивлячись, повів до хати.
Посадив його за столом поруч себе:
— Частуй, господарю, і його: я вам... свободу стережу, а він — комори.
Так і сидів понуро з худющим цеповиком, аж поки не затупотіло раптом попідвіконню — в'їхали на подвір'я тачанки.
XVI
Там, де щойно танцювали і земля гула від каблуків, вже стоять кілька тачанок з кулеметами, націленими в усі боки, навіть у вікна хазяїнові. Закіп-тюжені хлопці з польового дозору саме вивалюють з передньої тачанки скрученого віжками офіцера. Товстий, бритоголовий, очі зав'язані, рот заткнутий якоюсь онучею... На. плечах френча поблискують полковницькі погони. Густим натовпом оточили його гарячі з гульби махновці. Що за птах? Яким вітром занесло його сюди? Не чув хіба, що в Гуляйполі таким, як він, погони вухналями на плечах прибивають? Махновська республіка без погонів живе! Так із зав'язаними очима його випихають в коло:
— Танцюй! , Офіцер опирається.
— О, ще й .не хоче,— котрийсь із махновців піддає йому ногою під зад,— Спотикаєшся? Підкуєм!
— Вухналями йому оті погони на плечах пристебніть, тоді затанцює!
В цей момент із хати вийшов Махно,
Старший з дозорців — рудобровий матрос з вилиня-лим, ледь помітним написом на безкозирці "Дерзкий", вхопивши офіцера за рукав, потяг його, до Махна.
— Гостя вам, батьку, привезли! Від чорного барона посланець.
Рот заткнутий,— не наказав відіткнути. Очі зав'язані,— не наказав розв'язати. ~— Що йому треба?
— Врангель, каже, хоче союз із Гуляйполем укласти. Україну, каже, вам віддасть.
— Нам дарованої не треба,— скривився Махно.— Вона й так наша.
— Не з руки нам, батьку, з біляками союзитись,— загули в натовпі.— Не раз уже бачили, що вони з Україною робили.
— З генералами підемо — відсахнуться від нас дядьки!..
Відсахнуться — це він добре розуміє... Доки проти Денікіна йшов — мов на дріжджах росло його військо, як тільки проти червоних повернув — розтануло враз, лише "гордий район" оцей гуляйпільський ще вірним йому зостається...
— Батьку, може, пельку йому відіткнути? Послухати, може, бажаєте?
— А що мені його слухати? — Махно сердито стріпнув своїми маслянистими патлами.— 3 Григор'євим в союзі був, з Петлюрою був, з червоними був! З біляками ж — не був і не буду!
— Вірно, вірно! — вирвалося з міцних горлянок "синочків".— Не хочемо за барона свої груди під кулі червоних підставляти!
Вхопивши за віжки, якими був заарканений офіцер, Дерзкий глянув на Махна:
— Куди накажете, батьку?
Махно рвучко вказав рукою вгору, на гілляку.
— Туди.
Махновці зареготали:
— Угору! Поближче до пророка Іллі, що по небу на своїй тачанці розкатує!
За хвилину на подвір'ї вже знову вдарили бубни: весілля продовжувалось.
XVII
У степу під Каховкою під палючим сонцем тисячі людей вергають землю, будують плацдарм.
З кожним днем все більше розритої землі по степу, все густіше колючих дротів, якими оперізують цей шмат відвойованої у ворога землі.
Зовнішня лінія оборони тягнеться степом верстов на сорок, глибина плацдарму — від зовнішньої його лінії до Дніпра — сягає дванадцяти верстов. Уся ця відбита в біляків територія з селами Озфіївкою, Аюбимівкою, Великою і Малою Каховкою, з нивами й придніпровськими виноградниками, степовими могилами й то *гут, то там розкиданими по полю снопастимй полукіпками — зветься тепер плацдармом. Усе це треба захистити, втримати, відстояти будь-що. Як тільки перестрілка вщухне або відсунеться далі в степ, так і закипає робота: риють окопи, траншеї, вовчі ями для танків, підвозять колючий дріт, тешуть нарубане в плавнях вербове пакілля. Від синяви дніпрової, де зводять додаткові переправи, від парких плавнів, де рубають дерево для плацдарму, і до просторів сухого, з гарячим повітрям степу — всюди напружено трудиться люд. Працюють бійці, працюють командири, все населення придніпровських сіл піднято на ноги і теж кинуто на будування оборонних укріплень червоного плацдарму. Проходячи степом крізь розвирова-ний людський мурашник, вже й не розбереш, де бійці, а де місцеві селяни — однаково зблискують, лисняться потом оголені спини, однаково заповзято орудують лопатами огрубілі натруджені руки. Чоловіки вергають землю, жінки розносять їжу, і навіть дітвора цілий день тягає понад окопами відра з водою. Всі п'ють, п'ють, п'ють...