Але геть, геть з-перед очей гнітючі, як маячіння, картини!
Ура, ура, ура! Ми підем на врага! ...За матінку Галину, За батька, за Махна!
Звик уже, що батьком звуть йога всюди. Пригадує, як уперше в Дібрівському лісі повстанці цим іменем його нарекли. Було це одразу після того, як він з першими своїми партизанами розгромив у колонії Блю-менталь гетьманську варту та батальйон кайзерівських військ. Із захоплених гетьманців не залишив живим жодного. З австрійськими ж солдатами, що здалися йому в полон, повівся інакше: напоївши п'яними, відправив усіх пішки на станцію з наказом, щоб негайно вимітались з України геть. На дорогу кожному з австрійців видав по п'ятдесят карбованців грішми та по пляшці горілки, щоб і там у себе, у Відні, згадували вони Гуляйполе.
То — він зараз почуває це — була найкраща пора в його житті. З кожним днем росло його військо, до визнаного всіма батька — якому ще й тридцяти нема — приєднуються загони Щуся, Білаша, Удовиченка... На підступах до Катеринослава його багатотисячна повстанська армія вступила в бій з петлюрівцями і разом з робітниками катеринославських заводів вибила "добродіїв" з міста.
Це принесло йому чи не найбільшу славу в народі. Незабаром він уже комбриг Третьої Задніпровської. Дибенко від імені червоного командування тисне йому руку, поздоровляє з одержанням високого революційного чину... Але в місті грабунки, "синочки" перепились, розперезались. Ревком катеринославський хотів пригнуздати їх, та де там!
— Вуздечку?
— Ми — стихія!
— Ми по вашому ж гаслу: "Від кожного по здібностях, кожному по потребі", ха-ха-ха!
Йому, Махнові, було наказано вгамувати свою орду, свою буйну степову вольницю. Та хіба міг він її вгамувати, та чи й хотів? Що зосталось би від нього самого, якби пішов насупроти цієї розбушованої сили-стихії, котра зробила його отаманом, поставила верховодою над собою? Уперше тоді закрався в душу сумнів: хто кого веде? Чи він її, чи вона, буйна оця стихія, веде його, затягує в чорториї своїх пристрастей? Мабуть, таки вона, бо не зміг протистояти їй: посварившись з червоними, знову пішов з тачанками лякати дітей по селах чорним вихром своїх прапорів... "Комісаро-державству смерть! Грязь роби з комнезамів!"
Розтанула тоді його армія. Не раз ще потім буде з нею таке: то раптом здійметься буруном до неба, то осяде, розтане до жменьки найближчих прихильників з кільканадцятьма тачанками...
Ура, ура, ура!
За батька, за Махна! —
аж хрипнуть за вікном брати Задови, "королі сифілісу", верховоди його махновської контррозвідки... Коли треба когось тихо прибрати, "вкрасти" — саме їм доручає це. На Єлисаветградщині, об'єднавшись з Григор'євим, прибрав Григор'єва. У Жмеринці, укладаючи угоду з Петлюрою, мав потайний намір розправитись і з Петлюрою, та, на жаль, не вдалось, хоч для цього й була ним створена особлива терористична група. Суперників-отаманів він мати на Україні не бажає, досить буде з неї його одного. Його теперішня коханка, гуляйпільська вчителька, каже, що він останнім часом став занадто недовірливим, на всіх у нього підозри, всюди йому ввижаються підступи чекістів, всюди вчуваються інтриги та змови суперників — претендентів на його отаманську владу... Може, й справді він перебільшує небезпеки, що його оточують? Але якби не був сторожким, як звір, давно б уже його з'їли! Раз назавжди взяв собі за правило не довірятися до кінця нікому — ні мрійникам набатовцям, ні найближчим бойовим сподвижникам, з якими разом уночі закопував барила з золотом у Дібрівському лісі. Особливо не довіряє жінкам, усяким приблудним повіям, яких завжди повно в Гуляйполі. Ворожка-циган-ка, зустрінута в степу, недавно сказала, що загине від жіночої руки, отруту подасть якась підіслана чекістка-актриса в келеху з вином... Актрис тепер в зашийок Жене з Гуляйполя, жіночі ласки приймає підозріливо, в їхніх медах вчуває отруту.
Хочеться ще пожити. Цистерни спирту стоять на станції, підходь і пий всякий... Сто вагонів збилися по тупиках, навантажені різним добром: цукор, сукно, мануфактура... Здається б, тільки веселитись. Чому ж отут у грудях усе млоїться? Смерті, кінця боїшся? Доки не був отаманом, доки не мав безмежної влади в руках — ніколи не думав стільки про себе, не тремтів за своє життя, не знав страху за нього. Тюрма навчила не дорожити ні своїм життям, ні чужим. А зараз, коли лягає спати, посилену варту виставляє, вірний Алі цілісіньку ніч, як пес, невідлучно сидить на порозі, ока не склепить. Чим далі, все густіше обставляє себе частокол'ом донощиків, все пильніше підбирає коханок, суворіше одбирає тілохранителів до складу Особистої охорони — до своєї довіреної "вовчої сотні"... Бо як же інакше? Адже він тепер батько, отаман, проводир! На нього полюють, да! Він величина, да! Життя його, Махнове, тепер варте, може, тисяч простих, звичайних" рядових життів. Славетне, гучне, як буйний свист у степу, воно набуло і слави, й ціни світової, воно до зарізу потрібне масам таких... таких, як хто?
— Кушайте, кушайте, Несторе Івановичу!
Хто це? Знову цей хурщик, цей кугутяра з своїм смаженим поросям на тарілці, з масною усмішкою на губах...
— Брись!
— Кому це ви?
— Тобі кажу: брись!!!
Гади, подумати ле дають! їм весілля, а кому вже, може, й похмілля... Чогось марудно так, може, замість актриси-чекістки самі тут йому сьогодні вже отрути подали? Коли згине, пропаде, яким словом Згадає його Україна? Чи, може, життя твоє — як чорний метеор, як лакована ота чорна тачанка, що степом промчить, і вітер за нею куряву розвіє? Бубон гуде на подвір'ї, дрижить земля, гуляють його "синочки". Сто, двадцять верстов перед цим зробили, щоб тільки встигнути на суботній вечір додому. Це вже так у них повелось: де б не були, в яких би краях не гасали, а на свято, на неділю хоч каміння з неба, а хлопці його мусять бути в Гуляйполі. Ворожі застави прорвуть, коней позаганяють, щоб тільки примчати на вечір під віття рідних садків — ті до дівчат, ті до жінок, ті до гуляйпільських проституток... А до кого він сюди мчить, до кого поспішає?