Перекоп

Сторінка 103 з 136

Гончар Олесь

Хлібом-сіллю вітав Гаркуша прихід кадетської влади. На самий верх вітряка вилазив, виглядаючи із-за Перекопу кримчаків, а як прийшли, та, не вдовольнившись хлібом та сіллю, з'їли ще й кабана, та поїли індиків, заплативши за них якимись папірцями, що нічого не варті,— помітно охолонув після цього старий. "Мабуть, таки правду каже Савка: не наша це влада... Поки не буде своєї Вкраїни, обдиратимуть хутір звідусіль".

Хотіли настановити Гаркушу волосним старостою — відмовився, пославшись на немічність, вже ноги, мовляв, не носять. А насправді інші були причини. Не довіряє старий цій кадетській владі, якоюсь недовговічною вона йому видається: "Про Москву балакають, а Каховку ось під боком не можуть узяти".

— Коли ви вже з цією каховською болячкою розквитаєтесь? — не раз докірливо звертався до штабників, маючи на увазі плацдарм.— Охвицерські полки, а а якимись голодранцями не впораєтесь.

Штабний писар, якому відомо, що Гаркушині сини теж ховаються десь від кадетської мобілізації, не пропускає нагоди вштрикнути старого:

— А сини ваші де? Хай уже голота мобілізацію нашу бойкотує, а ви ж — столипінці. На ваших синів, можна сказать, вождь усі надії покладав...

І починав нудно й довго перераховувати все те добро, що білий вождь дав або дасть для таких, як Гаркуша. "Поки що він більше бере, ніж дає,— думає, слухаючи врангелівця, Гаркуша.— Підводу дай, хліб віддай, кабана з'їли, індиками закусили. А що ж Гаркуші за це від вашого вождя?"

— А Вкраїну він нам дасть?

Врангелівець починає розповідати про те, що з Парижа в Крим цими днями на запрошення головнокомандувача прибули представники якогось "Українського комітету" і що нібито сам вождь особисто веде з ними переговори.

— Та й на чому ж вони там сторгувались?

— Ну, про це ще рано...

— Глядіть, щоб не було пізно.

— Рано, рано...

"Ну, а коли рано, коли Вкраїну не даєте, то й вам же не дам ні синів, ні коня, ні сала!"

І ховається відтоді старий Гаркуша від них з усім не згірше, як від червоної продрозверстки ховався. Все, що вдень згарманує на току, вночі позакопує. Позакопував десь і Наталчин хліб, що на її ревкомівському наділі виріс.

— Твій? А навіщо він тобі? У мене житимеш, у мене й їстимеш.— А помітивши, що наймичка невдоволена, знущально додав: — Чи, може, побіжиш у батрацький союз на мене наскаржишся?

Ні до кого дівчині бігти. Далеко той, що міг би її захистити від Гаркушиних кривд... Уже більше року ні звістки, ні чутки не було від Данька. Ворожка, кидаючи на картах, говорить, що нема вже його, проте не хоче вірити дівчина цій чорній зловісниці Минодорі, не хоче змиритися дівоче серце, що "кості його — он бачиш — вже біліють десь у степу!".

А коли стало відомо, що червоні, переправившись через Дніпро, закріпилися на цьому боці під Каховкою і врангелівці ніяк не можуть їх збити назад, Наталка мовби ожила, тільки й прислухалася тепер у той бік. Як гримне під Каховкою, так що аж шибки на Хуторі задеренчать, здається дівчині, що це він, Данько, їй звідти вістку подає: прийду, мовляв, прийду. По настроях штабників безпомилково догадується вона, що там діється на плацдармі. Скільки перемліла душею,' коли одного дня знялися в небо аеростати, і броньовики помчали трактом на Каховку, і штаб, знявшись із хутора, покушпелив на конях та автомобілях туди ж. "Завтра, папашо, будемо в Каховці,— прощаючись, запевнили хазяїна штабники.— Більшовицькими трупами перегатимо Дніпро". Та не минуло багато часу, як стали повертатися звідти біляки, з'являлися самі на себе не схожі. Туди йшли, як на прогулянку, в англійських новісіньких френчах та французьких галіфе, а звідти брели пошарпані, пониклі, в пилюці, в крові... Добре, видно, їх там пом'яшкурило. На сибіряків усе звертали. Сила-силенна нібито прийшла їх на підкріплення плацдармові.

— Газів би ви на них із загряниці попросили,— радив білякам Гаркуша, якому чутки про безстрашних сибіряків тепер не давали спати.

Бої під Каховкою не припинялись. Мчала кіннота туди з жовтими стрічками навскіс на кубанках, знов ішли броньовики, тягли артилерію... Різні чутки доходили звідти: то червоні цих розженуть, розжахають по степу, то, навпаки, ці оточать червону піхоту десь на відкритому і шашками порубають, броньовиками подавлять.

Бувало, приводили на хутір захоплених червоних бійців, мордували їх тут, допитуючи, ножами — до кістки — вирізали їм зірки на лобах. Вночі відводили в степ (хазяїн просив, щоб у дворі не розстрілювали), і тоді долинали звідти далекі передсмертні вигуки розстрілюваних: "За нас відомстять! Хай живе комунізм!"

Якось по заході сонця привели на хутір кільканадцятеро їх, захоплених у бою, в запечених кров'ю ранах, і хоч вони вже ледь трималися на ногах, вишикували їх під вікнами штабу.

Конвоїри говорили перед тим, що є тут нібито між захопленими важливий комісар, тільки не знають — котрий.

Молодий однорукий генерал з осетинів вийшов до них, скомандував:

—Хто з вас комісар, три кроки вперед! . І після хвилинного роздуму раптом уся шеренга хитнулась і... твердо зробила три кроки вперед.

На ніч їх кинули в сарай, бо зараз офіцерам було не до них. У хаті цієї ночі йшло гульбище — офіцери обмивали чин, щойно одержаний одним із їхньої компанії. Вшанований чином герой (бронегерой — називали його товариші) сидів за столом на почесному, поруч з одноруким генералом, місці. Бронегерой був ще зовсім молодий, кучерявий, булькатий, і з обличчя йому весь час не сходила урочиста напруга, наче ось-ось він рявкне "ура" і просто з-за столу кинеться в атаку. Був тут серед офіцерів і полковий піп, червонощокий дядюга .в рясі, над яким офіцери весь час потішаються, хоча він приймає їхні кпини, не ображаючись, і перед боєм кожному з них дає цілувати руку. Зараз ця рука звично і вправно розливала по склянках ігристе кримське вино, що його спеціально для обмивання чину привіз щойно прибулий з Криму вояка, котрий, хоча в боях ще й не був, але поводився, як людину стріляна і впливова. Лисуватий, з неприємним, ніби в слідчого, прижмуром очей, він і за столом тільки те й робить, що на кожного тут накидається з незмінним своїм запитанням: "Як мужики? Головне — як мужики до нас ставляться?"