*Рани душі треба лікувати більше, ніж тілесні (лат.).
— А по-моєму, казна чим переймаєшся. — легковажно зауважив Величковський.
Але це було не так. Саме про те й думав Дмитро Туптало, повертаючись до монастиря. Увечері спека не спала, сірості в повітрі побільшало, а небо не було барвисто-яскраве, як це трапляється при заході, а вицвіле, ніби запорошене. Так само неживе й запорошене висіло близько овиду сонце; зрештою, й барви не грали — ані хмаринки на небі, а саме вони яскраво розсвічують кольори. Собаки, які зустрічалися, не бігли, а плелися, висолопивши червоні язики, ніби повпивалися звурженою квашею повітря, і не звертали на нього уваги, хоча загалом пси його завжди чомусь ярісно оббріхували; де-не-де на лавицях сиділи старі й дивилися на ченця невидющими очима, залишаючись цілком непорушними, наче давно повмирали й висохли тілом, перетворившись в опудала.
Він же згадував Кирилівського монастиря у Києві та Мелетія Дзика, котрий постригав його, ще зовсім юнака, в ченці. Перед актом постригу ігумен, з яким товаришував Дмитровий, тоді ще Даниловий, батько, сотник Сава Туптало, запропонував хлопцеві пройтися Кирилівською горою, відтак заповів, як духовному синові своєму, кілька повчань, які Дмитро взяв тоді собі в душу і відтоді намагався пильно їх дотримуватися.
— Не повчатиму багато, хлопче, — сказав той мудрий муж, — але кілька речей хочу виповісти, а ти подумай над ними перш, ніж пострижу. Чернець тільки тоді справжній, коли має до чернечого життя покликання, бо він — людина заповіту. Отож перша заповідь: нікому не маєш заздрити. Глянь на світ — всі в ньому ніби на ристалищі мчать, гублячи й коней, і себе тільки для того, аби іншого перегнати, а себе вивисити, а це чи не через заздрість чинять? Чернець же має бути завжди переможений, а не переможцем, бо його мета перемогти себе, не іншого. Бо коли перемагаєш іншого, сієш у переможеного зло й ненависть, а зло й ненависть — початок душевного заколоту. Отож ніколи нікого не перемагай, а здійснюйся в собі. Переможець, синку, має одного клопота: утриматися при своєму успіху, отже, має і далі сіяти зло. Переможеному важче жити в світі, але він має коли помислити про власну душу. Тому, якщо тебе захочуть вивисити в світі — хай інші, не ти сам, поміркуй: чи не створиш цим іншому зла? Чи не перегнав ти когось на ристалищі і чи не зробив цим самим когось іншого нещасним? Бо коли так, шеляг ціна твоїй перемозі і твоєму вивищенню.
Здається тоді, в час пам'ятної проходки Кирилівською горою, він свого наставника не зовсім зрозумів.
Закипів думками, бо ті слова видалися трохи дивні: хіба перемагати в світі — не з'являти свою силу, якою наділений від Бога? А коли та сила є, то чи треба її гамувати і чи не суперечить це Ісусовій притчі про закопаного таланта?
Але він тоді не посмів перечити старшій і мудрішій за нього людині, а мовчки прийняв повчання, сподіваючись, що те зерно колись у ньому проросте. Чи ж заздрив він комусь у світі пізніше? Трохи заздрив, але відразу гасив чорну хвилю, бо тямив — то скверна. Але притча про ристалище, переможця та переможеного тоді до його серця таки не дійшла, хоча ніколи про неї не забував. Через те, повертаючись після розмови з Іваном Величковським і не дістаючи досить повітря, щоб надихатися, він раптом подумав: "А чи не був його сон проростом зерна, кинутого йому в душу Мелетієм Дзиком? Адже коли й справді існує десь отой Павло-диякон, яким погребував преосвященний, вибираючи з-поміж них двох таки Дмитра, а Павла упосліджуючи, то чи не грав тоді конем він, Дмитро, на ристалищі, адже Павла-дия-кона в гонитві таки переміг, хоч і не зі своєї волі? І тим самим, — натужно міркував він, звісивши голову й дивлячись, як орють курявний пил його патинки, —відкопавши свого таланта, чи не закопав я таланта іншого, хай гіршого за мого, але так само живого й неповторного в світі? Бо що сталося із тим Павлом-дияконом далі, адже про нього не відає тепер ніхто?"
Оце й турбувало Дмитра Туптала — цим увіч порушував заповіта свого навчителя Мелетія Дзика: почав вивишатися не за рахунок себе самого, а за рахунок іншого, може, й не гіршого за нього, а тільки видимо гіршого.
З другого боку, його сон може нічого не означати, бо хто зна, чи наші сни — це вірші, що їх пише в наших душах Господь, як це виповів Іван Величковський, а отже, хто зна, чи той Павло-диякон десь справді існує!
3.
Але заспокоїтися не міг. І то тому, що снів людина за життя бачить багато; вони як збурена каламутна вода, яка хоча й захоплює своїм течивом, але надто швидко й безповоротно спливає, часом залишаючи брудні сліди, а часом і ні. Але з-поміж усього химерного й наколоченого — уривків чи видив, змінених та зміщених вражень чи марев, приходять сни чіткі, яскраві, витримані, які ніколи не забуваються, як будь-яке гостре передчуття. А це значить, що вони не просто мрево, а зерцальний відбиток справжнього, та ж бо те, що відбито в зерцалі, так само справжнє, як і дійсне, тільки примарно-справжнє. Отже, існують сни, думав він, які таки можна назвати фігурними віршами Господа, і вони недаремно посилаються людині — це одна із форм її спілкування з Богом. Саме такі сни й не забуваються, і від них годі відмахнутися, як від чогось несуттєвого, бо вони можуть бути найсуттєвішим із суттєвого. Коли ж так, то він конче має довідатися, чи Павло-диякон справді існував і чи існує тепер у реальному світі, як істота, що відбилась у дзеркалі його сну, а отже, має бути відбиттям якоїсь непізнаної реальності.
І Дмитро Туптало у вільний час почав обходити ченців, передусім тих, котрі були наближені до преосвященного, а біля нього пробувало немало люду. Неквапно входив у розмови, намагаючись утягти співбесідника у спогади. Серед них траплялися всякі: одні любили згадувати, а інші ні. Треті насторожувалися і конче намагалися випитати: навіщо це йому потрібно? Зрештою, не про давній час ішлося, а про кілька років перед цим, відколи преосвященний наблизив Дмитра до себе.
У 1675 році він висвятив у день Зшестя Святого Духа, — 23 травня — Дмитра в ієромонахи, а перед цим той був дияконом, в дияконство ж його святив київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, але було то в Каневі. Що ж до часу, коли Лазар Баранович запросив його до себе, пам'ять чомусь покривалася димом, може тому, що прибувши сюди, до Чернігова, крім Івана Величковського і ще двох-трьох, нікого не знав. Наближених архієпископ змінював часто: одні приходили, інші відходили, тож розпитував Туптало саме тих, котрі затрималися надовше. Але жоден із них про Павла-диякона не згадав, більшість твердила, що такого при архієпископі ніколи не було. І лише отець Спиридон, старіший інших, який чи не найдовше затримався при преосвященному, сповістив, що, здається, до Лазаря Барановича якийсь Павло-диякон приїжджав, але не відає звідкіля, пробув недовго, одначе отець Спиридон (до речі, він пильно й найдокладніше розпитався, для чого Дмитрові той Павло-диякон потрібний, і Дмитро змушений чесно йому признатися про свого сна, оповівши і що його турбує) сумнівався, чи той диякон звався Павло чи Памво, можливо — таки, Памво. При цьому отець Спиридон сказав, що Дмитрові пошуки марні, бо сни —система символічна, отже, є знаками дійсності, а не нею самою, відтак імення Павла-диякона може бути одним із таких знаків, а коли це його, Дмитра, так непокоїть (хоч сам отець Спиридон не розумів чому, йшлося, на його думку про речі прості), то найліпше попросити в преосвященного сповідної розмови і той цю небилицю (він так і сказав "небилицю") зробить билицею, отже, загадку розв'яже. Але з преосвященним, застеріг отець Спиридон, про такі небиличні речі треба говорити обережно, бо той може розгніватися, а він часом гнівається невідь од чого, передусім тому, що часто болить голова.