Лазар Баранович замовк і впустив зір перед собою, дивлячись поверх Дмитрової голови, а він вразився з потужного світла, якими ті очі заструміли.
— Життя, юначе, — сказав далі, — хочемо того, чи ні, все одно залишається і завжди буде ристалищем, і в ньому маємо когось переганяти, когось вивишувати, а когось упосліджувати. І може, це не ми переганяємо й упосліджуємо ближнього, а саме життя, тобто Господь, бо Господь він і є — життя. Чи не в-висив Христос у притчі про таланти того, хто таланта примножив над тим, хто таланта свого закопав? А коли так, то обидва раби були на ристалищі і переможця вивисив Бог, а переможеного упослідив. Чи маємо його за це звинувачувати? Бо коли б не зрощували ми свої таланти, а закопували, життя морочилося б, а не ояснювалося. Отож кожен талант, як сказав інший мій приятель Іоаникій Галятовський, ти й сам добре його знаєш, мусить мати свого Зоїла-заздрос-ника, адже заздросник — це і є переможений на ристалищі.
Преосвященний знову замовк і на хвилю приплющив очі. Решту доказав, не розплющуючись:
— Але правду сказав і Мелетій: переможець не тільки вибирається Богом, а береться ним для опитування. Бо існує перемога на добро, а поруч — перемога на зло. Є переможений у добрі, а є переможений у злі. Тоді переможений у злі стає ліпшим переможця. Ось чому я сказав, що в кожного з нас є свій Павло-диякон, і ми не повинні того ніколи забувати, бо він, переможений нами, завжди з нами: у снах і в діях, а може, він наша тінь, яка завжди плестиметься за нами, поки світить на небі сонце. Згасне сонце — пропаде й тінь, але це не значить, що вона нас покинула, а тільки сховалась у нас, щоб при новому сонці знову випірнути. Але не воюймо з нею, ліпше воюймо за себе в собі вчинками й ділами нашими, бо тільки вони й є нашими вивірниками і вимірювачами.
5.
Вони домовилися, куди й коли Дмитро має приходити для перепису "Книги смерті" — на сьогодні архієпископ від роботи Дмитра увільнив, бачив-бо його схвильованість. І справді, Туптало вийшов од преосвященного не тільки зворушений, а й уражений. Ще хотів перепитати: чи існує в житті реальний Павло-диякон, але краєчком мозку втямив, що таке запитання після сказаного не тільки зайве, але й смішне чи наївне.
Отже, що його вразило? Передусім те, що подібні речі турбували не тільки його: ними переймався і Мелетій Дзик, і сам преосвященний, а ще Іоаникій Галятовський, також мудрий муж, отже, колись це поставало й перед ними, наймудрішими з розумних. І вони також мали, як виразно сповістив Лазар, свого Павла-диякона. При цьому кожен розв'язав цю фігуру по-своєму, певною мірою, одмінно. Має розв'язати її і Дмитро, але чи одмінно до цих двох позицій? Цього не відав, а може, поки що й не мав знати — з'ясує це пізніше, а може, й не умоглядно, а через житейське пережиття.
Друге, що вразило: покріпився в думці, що сон не був порожнім маревом, а що це справді напоумлення йому.
І третє, що його вразило на останок, коли виходив од преосвященного: той повторив слова, які перед цим почув Дмитро уві сні: "Дмитрій матиме митру". І не було б то дивне, коли б не одна обставина: саме це місце в своїй розповіді про сон Дмитро опустив, можливо, зі скромності. Це ще раз свідчило, що сон був у свій спосіб тісно зв'язаний із дійсністю, а отже, значення для нього діставав особливе.
Так замислився, що не помічав нічого довкола: ані задухи, ані будівель, ані речей, собак, курей, людей довкола. Одначе щось його стурбувало. Немисленно звів очі і здригнувся. Повз нього проходив незнайомий чернець. Напівобернувся і раптом пронизав Дмитра гострим позиром, обдавши такою хвилею зненависті, що молодик сторопів.
І ніби блискавка яскраво освітила йому голову: — Господи, — прошепотів зблідлими вустами. —Адже це і є Павло-диякон.
І він раптом пізнав у собі те, на що ніколи не сподівався — солодкий і гордий спалах — відчуття переможця. А водночас і злякався, адже перебував у спитуванні.
2001 р.