І він знову запав у мовчанку, ніби поринув у глибини своєї ветхості. За мент заворушився, і простяг указущого перста:
— Але й твій гріх од того не знімається, бо маєш знати: ти черв'як чи хробак земний, хоча, коли помислити, то й хробак не є нічим, а таки черв'яком. Готуйся до служби!
І він розтулив рота, показуючи кілька збережених жовтих зубних пеньків і важко втягуючи в себе густе, задушне, зовсім обезводнене повітря.
Дмитро став на своє місце і розгорнув Служебника, щоб таки приготуватися до служби. І здригнувся — побачив у Служебнику не звичний розпис великими літерами, а викарбувані слова:
"ЧИ НЕ Я ТЕБЕ ВИБРАВ, ЧИ НЕ Я ТОБІ ІМ'Я НАРІК, А БРАТА ПАВЛА-ДИЯКОНА ПОЛИШИВ, АДЖЕ ВІН ТАКОЖ ТОДІ ПРИХОДИВ, ТА Я ТЕБЕ ВИБРАВ".
І ці слова, власне літери, в які складалися, в дивний спосіб нагадували Дмитру істот, котрі мали зміщені форми: видовжені, ніби витягнуті, з напрочуд тонкими вудами, розплесканими обличчями та пласкими очима; кожна літера — окрема постать, а всіх разом дев'яносто чотири, і всі туго сплетені у словесну в'язь. І Дмитро Туптало, дивлячись на те речення, відчув недовідомий жах, який почав витікати з нього з потом, покриваючи тіло липкою плівкою, ніби вкривався болотом чи іншою в'язкою речовиною; тобто здалося, що тіло від спеки розкладається й розтікається, і тільки голова і зв'язані поміж себе у плетиво думки, чи слова, чи літери, чи істоти не зазнавали зміни, а стали стверділі й важкі, нерухомо застигши у кавалки.
Із цим відчуттям Дмитро прокинувся, не перестаючи, одначе, відчувати липкий жах.
В келії — нестерпно парко, здається, більше, як надворі. І він почав міркувати, чи ж довго спав і чи не проспав, не доведи Господи, Божої служби? Дзиґар у монастирі був, але до нього належало дістатися, а цього вчинити зараз не міг, бо не володів тілом — і справді ніби розтеклося в болото. Тоді спогадав: може, спека не в повітрі, а в ньому, і може, це початок важкої хвороби, адже саме тепер заговорили про мор, що почався хоч у порівняно віддалених місцях, але міг бути перенесений і сюди, в Чернігів. Принаймні про мор у Києві говорили напевне, через що місто зачинили і не впускали в нього подорожніх. Але Дмитро згадав, що задуху і спеку відчували усі в церкві і сам преосвященний владика, і ті люди, яких бачив, коли йшов сюди, і тварини й домашня птиця. Тому спробував упорядкувати думки й зібратися на силі.
Те, що привиділося, стояло перед ним чітким мревом і не покидало його, ніби якийсь маляр намалював картину й повісив на сірій стіні просто перед очима. І він, Дмитро Туптало, подумав, що, можливо, в цьому видінні через особу преосвященного отця сам Творитель напоумлював його про щось конче важливе, що необхідно йому пізнати й збагнути, а передусім: хто отой Павло-диякон, адже жодного знайомого диякона під цим іменем не відав, хоча ім'я Павло поширене, та й апостол його носив. І в голові його спливли дивні слова, мовлені апостолом Павлом до Филимона: "Я віддам, щоб тобі не казати, що ти навіть самого себе мені винен". Отже, якийсь Павло, йому й справді незвісний, щось через преосвященного віддав йому, Дмитрові, своє, щоб не бути винним йому самого себе.
Ні, очевидно, в голові в нього ще цілковита каша чи кваша, і він ще нездатний тверезо мислити, бо в тому всьому провідчував якесь казна-що. Казна що, яке, однак, турбувало.
2.
Увечері Дмитро завітав до свого приятеля, з яким училися разом у Київській академії, Івана Величковського, той так само служив у преосвященного, але постригу взяти не побажав, бо мав наміра одружитися, навіть наречену пригледів — полтавську протопопівну, а ще відзначався тим, що творив фігурні, особливо складені вірші, уклавши їх у збірки "Молоко" та "Дзиґар з напівдзиґарком", які не тільки читалися однаково спереду і ззаду, а були із всілякими викрутасами та загадками і з прихованим змістом, над яким читач, на переконання поета, мав добре поламати собі голову, аби вірші збагнути.
— Я, — казав Іван, — складаю, бува, одного вірша цілий місяць і хочу, щоб читальник цілий місяць його розгадував, — при цьому в нього захоплено й цілком по-дитячому блищали очі.
Дмитро вважав ці заняття приятеля дітвацькими, але після того сну захотів покористуватися вправністю Величковського творити й розгадувати загадки.
— Сни, — мовив, вислухавши його, Іван, — це також фігурні вірші, що їх складає в нашій сонній свідомості сам Господь, отож вони є формою його присутності в нас. Саме тому ніколи їх не розгадую, бо то загадки сокровенні. Не вірю і в Сонники, бо снами Господь пише свої вірші в нашій свідомості для кожної людини окремо, а не подібні для багатьох. Інакше мали б сумніватися у безмежності Божого розуму та в його всюдисущому поселенні у просторі. А це значить, що кожна людина має розгадувати свої сни сама й для себе.
Дмитро не міг не признати приятелю рації, очевидячки, й справді: ту загадку, яка не перестає його непокоїти, мав розв'язати таки самотужки.
— Гаразд, — сказав згідливо. — Але чи не знаєш часом, адже ти писар і маєш доступа до паперів преосвященного, якогось до архієпископа наближеного, хай не тепер, а кілька років тому, Павла-диякона?
— Наскільки пам'ятаю, — задумався Іван, — ні! Про жодного Павла-диякона в паперах преосвященного читати не доводилося, і це можу стверджував напевне.
Сумніватися не випадало: Іван Величковський ще у школах дивував усіх пам'яттю, а ще й був тренований ребусними віршами.
— Коли це тебе так турбує, Дмитре, — мовив, —то чи не простіше запитати про це в самого преосвященного?
— Ми не на такому рівні, щоб оповідав йому свої сни, — сухо сказав Туптало.
— І це правда, — згодився Іван. — Хочеш прочитаю нового вірша, щойно складеного. Чи збагнеш його заховану суть?
Але Дмитрові зараз було не до віршів. Цілий день ходив знічений і ніби зварений у неймовірно задушливій спеці. Тому й сказав цілком одверто:
— Така жарінь, Іване, що мозок у мене скоро ски-питься: не посилю твоїх мудрощів.
— І це правда, — засміявся Іван. — Мене ж спека бадьорить. Але чому так стурбував той сон?
— Ulcera animi san anda magis, quam corporis*, Іване, — сказав тихо Дмитро.