Був серед них боєць на прізвище Кацура, якого товариші жартівливо називали "командиром дивізії". Припнувши свого коня на подвір'ї, він вийшов на вулицю. Піджак на ньому рваний, праву ногу десь розбив, і, шкутильгаючи, веселими очима оглядав партизанів, частував їх тютюном, захоплено розповідав:
— Тридцять одну ворожу вантажну машину та ще одну легкову з штабними офіцерами як корова язиком злизала! Це раз! Підбили два танки, зірвали сім мостів, звалили поїзд під укіс із німцями. Сімнадцять вагонів було — сам лічив. Це два! А третє: били німців скрізь, де тільки зустрічалися з ними. Вісімсот душ солдатських і офіцерських відправили до чорта на курорт. Хай там прохолоджуються... в небесах. Хто ще хоче закурити трофейного? Добрий тютюнець. Сьогодні вас частую, завтра ви мене.
В цих операціях відзначились Лаборєв, Сокоренко, Понома-рьов, Бубенцов, Кривокрисенко, Заворзін, Андруховець, Кузнецов, Наценко, Ельмурасов, Мардусевич, Волчков, Галичев, Но-да і Уваров.
Друга група під командуванням товариша Смирнова в районі Дзержинська організувала засідку. Три дні сиділи замасковані партизани під дощем, чекаючи противника, і діждалися його. Обстріляли чотири автомашини з німцями та ще дві автомашини підірвали мінами. Під час бою партизани забили 70 фашистів.
В цій операції відзначився Сергій Яркін. Він підпустив офіцера на відстань чотирьох-п'яти метрів і застрелив його.
Бронебійник Павло Ковалів з протитанкової рушниці одну за одною підпалив чотири автомашини.
Немало перебили з засідок німецьких солдатів бійці Гречко, Ярош, Бубновський, Ольховик, Опарчук, Тормаса.
Разом з товаришами прибув до Березова харків'янин Ілля Наценко — автоматник і першокласний музика. На нього вже чекав новенький акордеон, який привезли партизани з Давид-городка. Тут же жваво розмовляв із друзями відомий розвідник, танцюрист і агітатор Василь Волчков. У партизанському загоні він з січня місяця 1942 року. Цей відважний комсомолець, прийнятий уже в загоні до кандидатів у члени ВКГІ(б), на своєму бойовому рахунку має 16 забитих німців, 28 поліцаїв, 4 ворожих ешелони, пущених під укіс, 12 знищених автомашин, 2 зруйнованих підприємства. Завжди веселий, життєрадісний, він часто приходить до села з гітарою, збирає навколо себе молодь, організовує танці, співи, а закінчує цю гулянку розповіддю про становище на фронті, про успіхи Червоної Армії, про боротьбу партизанів з німецькими окупантами. Роздасть людям листівки та газети і йде в сусіднє село. Вчився Волчков у консерваторії, але закінчити її не встиг — перешкодила війна. Ось зараз стоїть він у колі друзів. Буйний чуб спадає на лоб, а очі так і сяють веселістю, молодим завзяттям. Заграв Наценко, пішов Василь Волчков у танок, хвацько вибиваючи чобітьми дивовижну чечітку.
Ним милувалися всі.
— Волчков, ти б відпочив трохи, заморишся,— радив йому Сабуров.
— Товаришу генерал-майор, оскому хочу збити. Давай, Ілля, давайї — кричав він до свого друга і вибивав чобітьми так, що йому міг би позаздрити найвидатніший танцюрист.
Звечоріло. Засвітились у небі зорі: іскристі, далекі. На зламаній вершині старої ялини яскраво вирізьблювався силует лелеки.
ЛЮДИ ЗАГОНУ
Шум наближався з кожною секундою. Наче десь прорвало греблю, і висока вода нестримною лавиною, пінява й бурхлива, в своїй стихійній величі ринула, змітаючи на шляху всі перепони. Хто може спинити грізну силу її?
Шум все зростав, все наближався. Першими затремтіли осики, заметалися сосни, загойдалися вікові дуби дедалі сильніше та поривніше.
Гілля клена налітало на могутній дуб, а той, немов богатир, безжалісно ламав його, і падали кучеряві віти на землю, щоб зів'янути назавжди під гарячим* промінням літнього сонця.
Стогнуть берези, стогнуть і метаються з розпущеними косами, простягають гілля, мов руки, шукаючи в сусідів підтримки й захисту.
А буря, що налетіла на ліс так раптово, вже вивернула з корінням стару ялину, повалила біля болота вікову сосну.
Темні армади хмар виросли над лісом, швидко закриваючи голубизну неба. І тоді на тлі хмар ми помітили коршака, що даремно силкувався летіти на захід. Вітер підіймав його все вище й вище, гнав на схід, і скоро він, перетворившись на ледве помітну крапку, зник зовсім з очей.
Розривом зенітного снаряда спалахнула в хмарах коротка блискавка. Прокотився над лісом грім. Великі краплі дощу вдарили по листках.
— Після такої зливи — біда. Затопить усі дороги,— сказав їздовий Степан Шабельський, ховаючись під возом.
До з'єднання прибув командир загону імені Жукова Григорій Дмитрович Селивоненко. Високий, стрункий чоловік, який своєю зовнішністю нагадував Миколу Щорса.
Ми познайомилися з ним, і він запросив нас до себе.
— Правда, табір наш далеченько. І дорога поганувата, але доберемося. Народ у нас бойовий — мінери. Завтра зранку й поїдемо.
— Мені теж з вами збиратися? — спитав Степан Шабельський,— чи, може, ви самі?.. Провідники у вас будуть?
— Мабуть, самі поїдемо,— сказав Кузьма Дубина,— я буду їздовим.
1 наступного дня зранку ми вирушили в дорогу.
— Тільки будьте обережними,— попередив нас Степан Шабельський,— лісом туди треба їхати кілометрів з сорок. Район неспокійний — бульбівці та бандерівці там орудують. На тому тижні йшли наші мінери на бойове завдання до залізниці, а вони їх оточили, одібрали кулемет. Озброєні сокирами, ножами, уламками кіс, шаблями... Є в них і гвинтівки, є автомати... Тільки мало.
Розповідав мені Анатолій Пєвнев, як наші хлопці вступили з ними в бій у селі Єльні. Наскочили десь годині о третій ранку — тільки-тільки благословлялося на світання.
Спочатку бандерівці відстрілювались, а потім стали ховатися на горища і в льохи. Декого з них ловили в кукурудзі й коноплях.
"Ви чого ховалися?" — запитують у них партизани. "Куль боїмось".
"А коли нас обстрілювали, коли зброю в мінерів одбирали, тоді не боялись?"
"Так ми ж, товариші, думали, що ви собі зброї ще дістанете..."
В селі Залужжі бульбівці пішли проти наших партизанів в атаку.
"Вперед, сини України!" —1— кричить їхній отаман, а наш по-літрук Буянов свариться кулаком і командує: "Назад! Кидай зброю!"
А вони біжать, стріляють... Ну тоді наші хлопці як чесонули по них з автоматів...