"До мене?" І засміявся. Не повірив.
"Ми,— кажу йому,— розуміємо, чого націоналісти хотять перетягнути тебе на свій бік, але я певен, що ти людина радянська, совістю своєю торгувати не станеш. Сабуров чув про тебе і дуже б хотів з тобою познайомитись".
"Ти можеш мені влаштувати з ним побачення? — запитав він і вперше за час нашої розмови забрав свою руку з револьвера.— Не одуриш?"
"Ні. Давай договоримось, коли тебе ждати?"
Подумав він і каже: "Договорюватися не хочу. Хай ніхто не знає про нашу зустріч. У Сабурова буду. Так і передай йому".
"Може, ти боїшся, Годунко? Може, думаєш — заманюємо тебе в якусь пастку?"
Він аж спалахнув увесь: "Смерті не боюсь, але по-дурному, як баран, не хочу вмирати. Я не перший день блукаю в цих лісах. Я тут всі стежки знаю. Ще передай Сабурову, що я був і є вірним сином Батьківщини, не зрадив і не зраджу її ніколи в світі! Мене забити хотять націоналісти за те, що дію не з ними заодно. Вони вважають мене бандитом, ширять про мене всякі брехні в народі, а я не пішов і не піду до них. Я хоч і безпартійний, але серцем я більшовик. Не брешу тобі. Це свята правда".
До нашого куреня підійшов Сабуров, сів на землі, закурив люльку.
— Про Годунка розповідаю,— пояснив комісар.
— Знаю,— сказав Олександр Миколайович.— Пам'ятаю, як ти до нього на побачення їздив.
— Договорились ми тоді з ним, що він буде в Олександра Миколайовича. Розкажи, яка була в тебе з ним зустріч.
Сабуров посміхнувся:
— Та яка ж зустріч? Зайшов він до мене. Шинель довга. Кавалерійський картуз на ньому без зірки. Я хоч і не бачив його раніше, а вгадав одразу, що це Годунко. Саме таким я його й уявляв собі.
"З'явився... Ні до кого б не пішов, а про тебе, Сабуров, чув, дуже поважаю, вірю тобі. Здоров!"
"Здоров,— кажу, — сідай. Будь гостем.— А сам дивлюсь на його картуз.— Це що ж, у тебе так заведено, без зірки ходити?"
"Нема. Проста річ, а в лісі не знайдеш".
Я тоді зняв з своєї кубанки і дав йому. Він тут же приладнав зірку до картуза. Я оглядаю його й кажу:
"Так он ти який, Годунко! Давно хотів тебе бачити, та ти невловимий. Бродиш десь по лісах з групою людей. Ну, що це за бойова одиниця в тебе? Такому командирові, як ти, не до лиця. Велике діло тобі доручити треба, та не наважуюсь. Всяку всячину про тебе говорять".
"А ти не вір тому, що говорять. Ти сам мене питай, а я тобі правду говоритиму".
"Бандитом тебе називають. Уб'ють де-небудь, така слава й зостанеться. Забили, мовляв, бандита Годунка. В болоті згниєш. Ні слави, ні пам'яті доброї. І народ не знатиме, що ти був за чоловік. А я вірю: Батьківщини ти не зрадиш".
Бачу, сльози в нього виступили на очах. Аж дивно мені зробилося.
"Не зраджу... Печи мене на вогні, четвертуй живцем — не зраджу! Це ти вірно сказав".
Тоді я його випробовую далі: "Годунко, велике діло хочу тобі доручити, тільки ти по-чесному скажи: не підведеш?"
Став він проти мене. Очі горять, сам схвильований: "Давай завдання. Ділом доведу свою чесність. Мені відоме вчення Маркса — Енгельса — Леніна".
А я знаю, що він малописьменний. І жодної книжки, мабуть, в житті своїм не прочитав. Та серцем він чистий, і я йому кажу: "Призначаю тебе командиром партизанського загону. Коли добре битимеш німців, я дам про тебе знати на Велику землю".
"Воюватиму! Ось,— каже,— моя рука!"
І що він зробив? Тієї ж ночі зібрав своїх хлопців, пішов з ними на бойову операцію, а ранком примчав до мене на замиленім коні й доповідає: "Пустив під укіс два ешелони".
Я питаю: "В тебе є міни, є тол?"
"Нічого нема".
"А як же ви ешелон підривали?"
"Ми їх,— каже,— не підривали. Ми вірьовками зачепили за рейку і потягли. Хіба там багато треба, щоб її відтягнути?"
— А вербував він собі людей так,— озивається комісар.— Приходить до насипу, побачить там якогось залізничника й наказує: "Слухай! Коли з'являться сюди мої хлопці ешелон підривати, то щоб допомагав їм. Ясно? А не помагатимеш — біда тобі буде!"
Отаким був цей Годунко. А забили його націоналісти. Підстерегли і з засідки відкрили по ньому вогонь. Шкода! Хороший, сміливий був командир.
Сабуров набив свою люльку, закурив.
— Зрадів він тоді, як дитина, коли я свою зірочку йому подарував.
Полуденне сонце, пробиваючись крізь шумливі віти, падало на ріку, освітлювало брижі, і вони, немов казкові сіті, сплетені з чистого срібла, пливли до зеленавого берега, де вітер шумів у дубовій кроні і гойдав багряні брості горобини.
Сьогодні ми спимо над річкою останню ніч. Завтра зранку вирушаєм у дальшу путь.
НА СТОЯНЦІ В БЕРЕЗОВІ
Вперше за час нашого перебування в партизанському з'єднанні пощастило напитися доброї води з хутірської криниці. Пили її жадібно всі, набирали собі у фляги, набирали в пляшки. і йшли потім далі через села й хутори. Селяни збирались гуртами, стояли біля тинів, мовчки дивились на обоз, що йому, здавалося, не було кінця-краю. їхали кінні автоматники, йшли кулеметники, піхотинці.
Ситі коні в добрій упряжі тягли гармати. Населенню роздавалися свіжі номери газети "Партизанська правда", листівки, на яких ще не висохла друкарська фарба.
Опівдні ми під'їхали до містечка Березова. Це земля Західної України. Дерев'яні будиночки розташувались по обидва боки неширокої вулиці. Майже в кожному дворі перед вікнами — квіти. Посеред містечка — невелика церква, пофарбована в попелястий, а на обводах вікон у голубий колір. Високо здіймається над нею ялина з обламаною вершиною, на якій лелеки звили собі гніздо. Навколо ялини розрослися старі берези та клени. У глибині огради буйною травою поросли могили похованих тут попів. Стоять над ними запліснявілі, вкриті зеленим мохом надмогильні хрести.
Поблизу церкви розрісся вишневий садок, в якому Сабуров і Богатир напнули свої курені й розмістилися в них. Крізь віти пробивалося сонце. Багряне, мов стигла вишня, воно грало умираючим промінням на позолоченому хресті церкви.
Раптом з вулиці долетіла голосна пісня. Над дорогою знялася хмарою пилюка, збита десятками кінських копит. Це поверталася з бойового завдання група автоматників загону імені 24-ї річниці РСЧА під командуванням Лаборєва і політрука Со-коренка. Сорок два дні перебували вони в районі концентрації головних сил противника.