Після бою наш Булатников почав молитися: "Спаси,— каже,— господи, Павла святого — Павло Сергеев у нас наводчик — і їздового Василя Бушева... І, господи боже, прийми грішні бульбівські душі в своє вічне райське лоно, щоб вони нам не заважали на землі бити німецьких фашистів".
Хлопці сміються...
Відучили ми бульбівців та бандерівців нападати на парти-занів. Але все ж ви свої автомати тримайте напоготові. Кузьма Дубина взяв до рук віжки:
— Но!
Ліс і ліс Ще де-не-де після вчорашньої грози падають з дерев краплини. Блищать під сонцем стиглі чорниці. Клюють їх пташки, бо рідко який подорожній спиниться біля рясного куща і, замість болотяної води, смачною ягодою вгамує спрагу.
В просвітах дерев ми помічаємо хутір. Під'їздимо ближче. Ось крайня від дороги садиба. Дощані ворота впали, мабуть, давно, бо між щілинами встигли вже вирости трава й бур'яни. Завмер над криницею журавель з обламаним дрючком. Не дзвенить порожніми відрами молодиця, не цюкає біля тину хазяйська сокира. Не видно на подвір'ї ні овець, ні теляти, ні курки. Пусткою віє й від садиби, зарослої бур'янами, і від хати з повибиваними вікнами.
Минаємо хутір — і знову перед нами ліс. Риссю біжать коні, бо жигають їх в'їдливі ґедзі. Стає парко.
Непомітно в'їздимо до села Дроздиня. Це ж тут поховано хороброго командира Павла Реву. Ми не знаємо, на якій сопці лежать його останки. Село, як і хутір, що його ми допіру минули, порожнє. Мучить спрага. З болота пити не хочеться, а над криницями стоять пониклі й сумні журавлі. Ми даремно оглядаємо подвір'я, хати, городи. Може, забіліє де дівоча хустина, може, вигляне хто з грядки маків чи з отих соняшників, що повернули жовті шапки свої до сонця і байдуже їм до всього на світі? А може, визирне хто з-під віт густої калини?
Та даремно придивляємось. Ніде нікого. Спокійно стоять соняшники з шорстким і соковитим листям, цвіте картопля, прополена й обгорнута хазяйськими руками, цвітуть на грядках багряні маки.
Вулиця безлюдна. Височать лише телефонні стовпи з обірваними дротами, а на тих дротах сидять, злегка погойдуючись, ластівки.
При виїзді з села ми побачили двох юнаків у полотняних сорочках і таких же штанях в обтяжку. Це були партизани з місцевого загону. Один із них озброєний відрізом, а другий — мисливською рушницею.
— Куди це люди подівались? — запитуємо в них, і вони спокійно пояснюють:
— Людей не побачите — всі в куренях, а тут лише розвідники. Пройде чи проїде хто вулицею — все вони бачать. А з'являться німці, розвідники до куренів поспішають, попереджають людей. Люди тоді ховаються в таких болотах та хащах, що зроду-віку їх німцям не знайти. Без розвідки не можна жити. Жінки з дітьми втікають, а ми, партизани, починаємо бій. Загін у нас маленький. Проти великої сили вдержатися нам важко, а з окремими групами б'ємось. Перебили ми вже їх немало. Тут у нас скрізь партизани. Ось проїжджатимете через Старе Село — там теж ніде нікого, а за вами розвідники стежитимуть. Старе Село німці спалили. Жодної хати не лишилось.
І дійсно, ми побачили там пожарище й руїни. Незайманими зосталися тільки на перепуттях високі хрести, оповиті рушниками. Це все нагадувало Тонеж.
Минули згодом Вежицю.
Кіннотники, які їхали спереду нас, зупинились.
— Приготуйтесь,— попередив нас Селивоненко,— зараз починаються болота. Тут іще проїхати можна, а далі доведеться одежу скидати.
Не встигли вибратися з одного болота, як починалося інше, ще довше та глибше. І знову кіннотники, спішившись, чекали нас біля розлогого дуба.
— Оце форсуємо останній водний рубіж і будемо вдома,— сказав командир, оглядаючи нас.— Плавати вмієте? — несподівано запитав він, і ми зрозуміли, що болото має бути глибоченьке.
— Уміємо.
— От добре. А то вчорашня злива, може, нагнала води стільки, що до всього треба бути готовим.
Ми рушили форсувати велике болото.
Вода в ньому справді піднялась, заливши острівці, порослі рідким чагарником. Вода вигравала під сонцем міріадами хвилястих іскор. Поволі занурювались колеса. На возі спливала трава, намокали гриви, і коні, стиснувши зуби, тривожно почали хропти.
— Нічого,— говорив Григорій Дмитрович,— партизанський кінь води не боїться. Вивезе.
Болото лишилося позаду. Спереду з-за дерев з'явився хутір Чермень. Один з наших провідників, автоматник киянин Василь Гарант, показуючи на крайню хату, розповів про недавню драму.
— Оце тут жила дружина червоноармійця з дитиною. Стояли в її хаті партизани, душ із п'ять. Одного разу напали на них бульбівці, обстріляли хату, забили під час бою партизана, ще одного поранили, а хазяйку-червоноармійку зарубали потім разом з дитям.
Проїхали ще кілометрів зо три і помітили засідку. Це вже був табір партизанського загону, який діяв у Ровенській області. Нас радо зустрів комісар Микола Васильович Яковенко.
— Лекцію прочитаєте нам завтра,— звернувся він до Кузьми Дубини,— а сьогодні відпочивайте.
* * *
Довгим рядом витягнулись партизанські курені. На поваленій сосні сидить гармоніст Леонід Антоненко, а біля нього — боєць, який дістав собі цинковий ящик з-під патронів і використовує його замість бубона. А ще один тримає в бистрих пальцях дві алюмінієві ложки, і вони з успіхом замінюють йому тріскачку.
Під цю своєрідну музику танцюють кілька партизанів, хвацько вибиваючи голими п'ятами.
Раптом у гурті, що оточив танцюристів, вибухає сміх. Це з'явився боєць першої роти Полікарп Орешич з своїм напарником — кашоваром Михайлом Шевцовим. Полікарпа по-дружньому називають Чарлі Чапліном. Дотепний, веселий, безперечно обдарований юнак виходить в коло танцюристів. Притупуючи босою ногою, він виробляє такі дивовижні рухи, що сміх ні на хвилину не стихає серед глядачів.
До свого виступу готується "джаз-оркестр".
Керівником і організатором його був ротний кашовар Кузьма Кипич, колишній колгоспник з Красного посьолку, Новоче-пельського району, Київської області. Історія виникнення цього "джазу" така. Перша рота, повернувшись з бойового завдання, готувалася достойно зустріти другу роту, яка з дня на день мала теж прибути. Що ж його придумати? Чим розважити бійців? І тоді кашовар Кипич виварив у казані волячу кістку, натягнув на неї, замість струн, нитки, змайстрував смичок. Інші партизани поробили собі флейти з вільхової кори, що трохи нагадували гуцульські трембіти. Дістали ще бубон, використали звичайну поперечну пилку.