У цих хоробрих вояках ви бачите цвіт найкращого воїнства країни Оз, і коли нам доведеться воювати з Королем Номів, кожен офіцер, як і рядовий, битиметься не на життя, а на смерть.
Тоді заговорив Тік-Так. Він спитав:
– А чому це ви маєте битися з Ко-ролем Но-мів? – Адже той ні-чого пога-ного не зро-бив.
– Як не зробив? – вигукнула Дороті. – А це хіба не погане – кинути до в'язниці Королеву й десятьох її дітей?
– Таж їх про-дав Ко-ролю Ho-мів сам Ко-роль Е-воль-до, – пояснив Тік-Так. – Це Ев-ський Король зро-бив по-гано і, коли зро-зу-мів це, то кинув-ся в море й уто-пився.
– Це для мене новина, – замислено мовила Озма. – Я гадала, шо тут винен тільки Король Номів.
Та хай там як, а випустити в'язнів йому доведеться.
– Мій дядько Евольдо був дуже лихий чоловік, – озвалась Принцеса Нуднуватта. – Якби він утопився, поки ще не продав своєї родини, ніхто б не журився. Але він продав її могутньому Королю Номів за довге життя, а потім сам знищив те життя, стрибнувши в море.
– Отже, – зробила висновок Озма, – довгого життя він не одержав, і Король Номів повинен випустити в'язнів. А де їх тримають?
– Напевне ніхто не знає, – відповіла Принцеса. – Бо Король, якого звуть Скелат зі Скель, має розкішний палац під великою горою, що стоїть на північ від нашого Королівства, і він обернув Королеву та її дітей у прикраси для своїх покоїв.
– Цікаво, а хто такий цей Король Номів? – спитала Дороті.
– Я тобі поясню, – відповіла Озма. – Його називають Правителем Підземного Світу, і він володіє скелями та всім, що є у скелях. Його підданці – тисячі Номів, або Гномів, – химерних на вигляд, але могутніх духів, що працюють коло печей та горен свого Короля і виробляють золото, срібло та інші метали й ховають їх у розколинах скель так, що ті, хто живе на поверхні землі, можуть знайти їх тільки з великими труднощами. Роблять вони також діаманти, рубіни та смарагди й ховають їх у землі; тому Королівство Номів неймовірно багате, і всі коштовні камені, срібло та золото, які ми маємо, – це те, що ми добуваємо з землі та скель, де заховав їх Король Номів.
– Розумію, – поважно кивнула головою Дороті.
– Через те що ми часто крадемо його скарби, – провадила Озма, – Правитель Підземного Світу не любить тих, хто живе на поверхні землі, й ніколи не з'являється серед нас. Якщо ми хочемо побачити Короля Скелата зі Скель, то доведеться пробиратись до його власної країни, і цей замір може бути дуже небезпечним.
– Але заради нещасних в'язнів нам доведеться піти, – сказала Дороті.
– Ми це зробимо, – озвався Страхопуд, – хоча воно вимагає від мене дуже великої відваги. Адже доведеться наближатись до печей Короля Номів, а я напханий соломою, і одна іскорка може мене зовсім знищити.
– Ті печі можуть розтопити й мою бляху, – сказав Залізний Дроворуб, – але я піду.
– Я не виношу спеки, – зауважила Принцеса Нуднуватта, ліниво позіхнувши, – тому лишуся вдома. Але я бажаю вам успіху, бо тяжко втомилася, правлячи цим дурним королівством, і потребую більше вільного часу, щоб милуватися своїми прекрасними головами.
– Ви нам не потрібні, – сказала Озма. – Бо якщо з допомогою своїх відважних споборників я не зможу досягти цієї мети, то для вас вирушати зі мною зовсім марно.
– Щира правда, – зітхнула Принцеса. – Отож, з вашого дозволу, я вже піду до своєї гардеробної.
Я ношу цю голову вже досить довго й хочу перемінити її на іншу.
Коли вона вийшла (можете бути певні, що ніхто за нею не пошкодував), Озма спитала Тік-Така:
– А ти пристаєш до нас?
– Я раб дів-чини До-ро-ті, що визво-ли-ла мене з тюр-ми, – відповів Механічний Чоловік. – Куди вона піде, туди й я.
– А я, звичайно, піду зі своїми друзями, – сказала Дороті. – Я б нізащо не відмовилась від такої пригоди. І ти підеш, Біліно.
– Атож, – безтурботно відказала Біліна. Вона саме пригладжувала пір'ячко на спині й не дуже слухала.
– Вона любить спеку, – зауважив Страхопуд. – Коли її добре підсмажити, тоді вона найкраща.
– Коли так, – докінчила Озма, – то ми вирушимо до Королівства Номів завтра на світанку. А тим часом треба відпочити й приготуватись у дорогу.
Хоча Принцеса Нуднуватта більш не з'явилась до гостей, палацові слуги подбали про чужинців з Озу й зробили все, шо в їхній змозі, щоб гостина була приємна. Для гостей знайшлося достатньо вільних кімнат, а хоробре військо з двадцятьох сімох вояків було забезпечене всім і щедро почастоване.
Лева-Боягуза і Голодного Тигра випрягли з колісниці й дозволили їм гасати по всьому палацу, де вони поперелякували всіх служників, хоча нікого не скривдили. Дороті якось застала маленьку служницю Нанду скорченою в кутку від нестямного жаху, а перед нею стояв Голодний Тигр.
– Ох і смачнющий же у вас вигляд, – казав звір. – Може, ви ласкаво дозволите мені з'їсти вас?
– Ні, ні, ні! – закричала служниця.
– Ну, тоді, – сказав Тигр, страхітливо позіхаючи, – будьте ласкаві добути мені фунтів тридцять вирізки і відро вареної картоплі на гарнір, а на десерт – двоє відер морозива.
– Я… я постараюся! – гукнула Нанда й прожогом кинулась тікати.
– Невже ти такий ото голодний? – здивовано спитала Дороті.
– Ти навряд чи годна уявити всю силу мого апетиту, – сумно відповів Тигр. – Мені здається, наче він заповнює все моє тіло, від рота до кінчика хвоста. Я певен, що апетит цей не на мій зріст, що він надто великий для мого тіла. Колись, як здибаю десь зубного лікаря з кліщами, попрошу його, щоб вирвав.
– Що вирвав? Зуба? – спитала Дороті.
– Та ні, апетит, – відповів Голодний Тигр.
Решту дня дівчинка провела в розмові зі Страхопудом та Залізним Дроворубом: вони розповіли їй про все, що сталося в країні Оз, відколи Дороті покинула її. Дуже її цікавила історія Озми, яку ще немовлям украла одна стара лиха відьма й обернула на хлопчика. Озма сама не знала, що колись була дівчинкою, поки одна добра чарівниця не вернула їй справжньої подоби. А потім виявилося, що вона єдина дитина колишнього правителя Озу, і їй доручили зайняти його місце. Проте Озма зазнала ще багато пригод, поки нарешті вернула собі батьківський трон, і в тих пригодах її супроводили один Гарбузоголовий Чоловік, вельми уславлений і освічений Жук-Хитун і чудесна Кобилиця для розпилювання дров, яку можна було оживити чарівним порошком.