– Страшенно голодний, – відповів Тигр, люто клацнувши зубами.
– То чом ти не з'їси чогось? – запитала вона.
– Марна річ, – сумно сказав Тигр. – Я вже пробував, та однаково знову роблюсь голодний.
– Ну то й я ж так само, – сказала Дороті. – Але я знов їм.
– Так ти ж їси всяку всячину, а тому воно не вадить, – відказав Тигр. – Ну, а я лютий звір, і мені хочеться їсти всякі бідолашні живі створіннячка, від ховрашка до повненького немовляти.
– Яке страхіття! – вигукнула Дороті.
– Отож-бо, – сказав Голодний Тигр, облизуючись довгим червоним язиком. – Повненькі немовлятка! Як смачно звучить! Але я зроду жодного не з'їв, бо сумління підказує мені, що так робити негарно. Якби я не мав сумління, то, мабуть, їв би немовлят, а потім знову робився голодний, і вийшло б, що я занапащаю немовлят без пуття. Ні!
Голодним я народився і голодним помру. Зате не матиму на сумлінні жорстоких учинків, за якими шкодував би.
– По-моєму, ти дуже добрий Тигр, – сказала Дороті, погладивши величезну голову звіра.
– Оце вже ти помиляєшся, – відказав той. – Я, може, добрий звір, але тигр із мене поганий, просто ганьба. Адже така в тигрів природа – бути жорстокими й лютими, і я, відмовляючись їсти невинні живі створіння, роблю так, як досі ще не робив жоден добрий тигр. Ось чому я покинув ліс і пристав до мого друга Лева-Боягуза.
– Але ж Лев насправді не боягуз, – заперечила Дороті. – Я бачила, як він поводився дуже хоробро.
– Помиляєшся, люба моя, – поважно мовив Лев. – Іншим я, може, інколи й здавався хоробрим, але ніколи ще не натрапляв на таку небезпеку, якої б не злякався.
– Я теж, – щиро призналась Дороті. – Але я мушу йти визволяти Біліну, а потім знову прийду до вас.
Вона побігла круг палацу на задвір'я і скоро розшукала курник, бо почула гучне кудкудакання і взагалі такий галас, який зчиняють наполохані кури.
Видно, в курнику щось було не в порядку, тож Дороті зазирнула у щілину між планками дверей і побачила купку курей та півнів, що забилися в один куток і дивились на щось таке, що нагадувало кулястий вихор з пір'я. Воно металось по курнику туди й сюди, і спершу Дороті не могла роздивитися, що то таке, а від курячого крику аж у вухах лящало.
Та раптом той клубок пір'я перестав вирувати, і тоді, на свій подив, дівчинка побачила Біліну, що нахилилась над Зозулястим Півнем, який лежав долі. Хвилинку обоє лишались нерухомі, а тоді Руда Курка стріпнула крилами, щоб уляглося пір'я, й рушила до дверей із виразом гордого виклику та з переможним сокорінням, а Зозулястий Півень пошкутильгав до решти курей, тягнучи розтріпане пір'я по пилюці.
– Що це, Біліно? – вигукнула Дороті вражено. – Ти що, билася?
– А ти як думала! – відказала Біліна. – Ти думала, що я дозволю отому зозулястому поганцеві панувати наді мною, вдавати з себе правителя всього курника? Ні, я ще годна дзьобатись і дряпатись!
І звуть мене Біл!
– Не Біл, а Біліна, – докірливо поправила Дороті. – І не говори так вульгарно, це не годиться. Йди сюди, Біліно, я тебе випущу, бо сюди прибула Озма з Озу й визволила нас.
Руда Курка підійшла до дверей, Дороті відсунула засув, прочинила двері й випустила її, а решта курей мовчки дивилися на них зі свого кутка, не важачись підійти ближче.
Дівчинка взяла свою подругу на руки й вигукнула:
– Ой, Біліно! Який у тебе жахливий вигляд!
Пір'я повискубуване, одне око трохи не видзьобане, з гребінця тече кров!
– Це пусте, – відказала Біліна. – Ти подивись на Зозулястого Півня. Хіба я не дала йому лупня?
Дороті похитала головою.
– Ну куди це годиться? – сказала вона, несучи Біліну до палацу. – Хіба ж личить тобі знатися з тими простими курми? Вони враз зіпсують твої добрі манери, і тебе вже не будуть поважати!
– Я не набивалася знатись із ними, – відрубала Біліна. – В усьому винна ота норовлива стара Принцеса. Але я виросла у Сполучених Штатах і поки ще можу підняти лапу задля своєї оборони, отож не дозволю якійсь курячій злидоті з країни Ев наскакувати на мене та величатися переді мною.
– Ну гаразд, Біліно, – примирливо мовила Дороті, – годі вже про це говорити.
Вони вже підходили до Лева-Боягуза та Голодного Тигра, і Дороті познайомила Руду Курку з обома.
– Я радий познайомитися з будь-ким із друзів Дороті, – чемно сказав Лев. – Як судити з вашого теперішнього вигляду, ви не боягузка. А от я боягуз.
– Від вашого теперішнього вигляду у мене слина тече, – докинув Тигр, жадібно дивлячись на Біліну. – Ох, певно, і смачна ж ви були б, якби я тільки міг схрупати вас. Але не турбуйтесь. Ви б угамували мій апетит тільки на мить, а тому справа не варта заходу.
– Дякую, – сказала Курка, вмощуючись на руках у Дороті.
– Крім того, це була б несправедливість, – провадив Тигр, не зводячи очей з Біліни й клацаючи зубами.
– Певне що так, – квапливо вигукнула Дороті. – Біліна моя подруга, і ти ні в якому разі не повинен її їсти.
– Спробую запам'ятати, – пообіцяв Тигр, – хоча я буваю трохи забудькуватий.
Потім Дороті занесла свою улюбленицю до палацової вітальні, де Тік-Так, якого Озма запросила сісти, вже сидів між Страхопудом і Залізним Дроворубом. Навпроти них сиділи сама Озма та Принцеса Нуднуватта, а поряд із ними стояв вільний стілець для Дороті.
Довкола цього поважного товариства вишикувалось військо Озу, і Дороті, глянувши на гарні мундири двадцяти семи вояків, сказала:
– Таж тут, здається, самі офіцери!
– Так, усі крім одного, – відповів Залізний Дроворуб. – У моєму війську вісім генералів, шість полковників, сім майорів і п'ятеро капітанів, а крім того – один рядовий, щоб вони мали ким командувати. Я підвищив би йому чин, бо я гадаю, що рядових узагалі не повинно бути. Я помітив також, що офіцери звичайно б'ються краще й більш надійні, ніж звичайні вояки. Крім того, в офіцерів величніший вигляд, і це додає гідності нашому війську.
– Твоя правда, звичайно, – сказала Дороті, сівши поруч Озми.
– А тепер, – оголосила дівчинка – Правителька Озу, – ми серйозно порадимось, як нам краще визволити королівську родину цієї чарівної країни Ев із тривалого ув'язнення.
КОРОЛІВСЬКА РОДИНА КРАЇНИ ЕВ
Залізний Дроворуб виступив на нараді перший.
– До нашої шляхетної й вельможної Правительки Озми з Озу, – сказав він, – дійшла звістка про те, що дружина й десятеро дітей – п'ять синів і п'ять дочок – колишнього Евського Короля, на ім'я Евольдо, взяті в неволю Королем Номів і перебувають як бранці в його підземному палаці. 1 що тепер у Еві нема нікого досить могутнього, щоб визволити їх. Звичайно, наша Озма захотіла вжити заходів, щоб визволити нещасних бранців, але вона довго не могла знайти способу, як перетнути велику пустелю між двома країнами. Врешті вона подалась до дружньої чародійки з нашої країни, на ім'я Глінда Добра, і та, почувши, в чому річ, зразу подарувала Озмі Чарівний Килим, який міг весь час розкочуватись і вистилати для нас вигідну стежку через пустелю. Тільки-но одержавши килим, наша милостива Правителька наказала мені зібрати військо, що я й зробив.