Овід

Це був умовний знак: верхівець, що скидався на управителя маєтку, зліз з коня і кинув йому на шию поводи.

— А що ви вмієте робити?

Овід м'яв у руках шапку.

— Можу косити, й підрізати живу огорожу,—по­ча він і, не міняючи голосу, продовжував: — О пер­ші ночі коло входу до круглої печери. Візьміть двох добрих коней і віз. Я чекатиму вас у печері... Ще мо­ж копати, пане, і...

— Добре. Мені потрібний лише косар. Ви де-не­буд раніш працювали?

— Тільки раз, пане. Майте на увазі, що треба бу­т добре озброєним. Ми можемо зустріти летючий загін. Не їдьте лісом, іншою дорогою безпечніше. Коли зустрінете шпигуна, не гайте часу на розмову, одразу стріляйте... Я був би дуже радий стати до ро, пане.

— Ще б пак, але мені потрібний вправний косар, Ні, в мене немає дрібних.

До них підійшов обідраний старець і затяг жаліб­ни одноманітним голосом:

— Згляньтеся на бідного сліпого ради святої діви...

Сюди їде летючий загін. За хвилину вже будуть тут...

Хай не забудуть вас святі угодники... Вам треба якось

прорватися, шукають вас, Ріварес. Скрізь шпигуни. Непомітно втекти неможливо. Марконе ткнув Оводові повід.

— Мерщій! їдьте до мосту, пустіть коня і сховай­тес в лощині. Ми всі озброєні і зможемо задержати їх хвилин на десять.

— Ні, я не хочу, щоб вас забрали. Тримайтеся ра­зо і стріляйте за мною один по одному. Ходім до наший коней; вони прив'язані коло палацу. Наготуй­т ножі. Будемо відступати з боєм, а коли я кину шапку на землю, перерізайте поводи і сідайте кожен на найближчого коня. Може, нам пощастить добрати­с до лісу.

Вони розмовляли так тихо й спокійно, що навіть тим, які стояли поблизу, і на думку не спадало, що мова йде про щось небезпечніше, ніж сінокіс.

Марконе, ведучи за повід свою кобилу, рушив до прив'язаних коней. Біля нього плентався Овід, а ста­рец ішов, слідом за ними з простягнутою рукою і жалібно голосив. Мікеле все посвистував. Жебрак, проходячи мимо, попередив його, і той спокійно пере­да новину трьом селянам, що їли під деревом ци­бул. Вони одразу ж підвелись і пішли за ним. І перш ніж хто-небудь звернув на них увагу, всі семеро стояли коло сходів палацу, держачи руку на захованому пістолеті і тримаючись поблизу прив'яза коней.

— Не виказуйте себе, поки я не дам знак,— тихо, але виразно промовив Овід.— Може, вони нас не впіз­нают. Коли вистрілю, "починайте й ви. Цільтесь не в людей, а в ноги коням. Тоді вони не зможуть за нами погнатися. Хай троє стріляють, а троє заряджають пістолети. Усякого, хто стане між нами і нашими кіньми, одразу вбивайте. Я візьму чалого. Коли кину шапку, хай кожен дбає про себе. Та не баріться.

— Он вони їдуть,— сказав Мікеле. Овід обернувся з виглядом наївно-дурнуватого зди­вуванн. Торгівля враз спинилася.

П'ятнадцятеро озброєних вершників повільно на­ближалис до базарного майдану. ї м нелегко було пробратися крізь натовп, і, якби не шпигуни, всі се­мер змовців могли б непомітно втекти, поки загальна увага була зосереджена на солдатах.

Мікеле посунув трохи ближче до Овода.

— Чи не втекти нам зараз?

— Ні, ми оточені шпигунами, і один уже впізнав, мене. Він послав чоловіка сказати капітанові, де я. Єдиний вихід — вибивати з-під них коней.

— А де шпигун?

— Перша людина, в яку я стрілятиму. Ну, ви го­тов? Вони вже проклали до нас дорогу. Збираються несподівано напасти.

— Геть з дороги! — гукнув капітан.— В ім'я його святості "наказую розступитись!

Юрба, перелякана й здивована, розступилась, і солдати кинулись на невеличкий гурт людей, що стояв коло сходів палацу. Овід витяг з-під сорочки пістолет і стрельнув не в загін, а в шпигуна, що ру­ши до коней.

Той упав навзнак з перебитою ключицею. Слідом за першим пострілом пролунало ще шість, змовці посувалися ближче до прив'язаних коней.

Один з кавалерійських коней спіткнувся і впав, за ним. упав ще один, жахливо заіржавши. Тоді серед криків охопленої панікою юрби пролунав владний голос офіцера, який підвівся на стременах і заніс над головою шаблю.

— За мною!

Раптом він похитнувся в сідлі й відкинувся назад. Це був ще один з влучних пострілів Овода. По мун­дир капітана тік тоненький струмок крові, але не­ймовірни зусиллям він якось вдержався на коні і, вчепившись у гриву, люто крикнув:

— Убийте цього кривого чорта, коли не можете взяти живим. Це Ріварес.

— Дайте мені ще один пістолет,— гукнув Овід товаришам,— і гайда!

Він кинув на землю шапку і встиг це зробити вчас­н, бо шаблі оскаженілих солдатів уже блищали пе його очима.

— Киньте зброю!

Раптом поміж бійців з'явився кардинал Монтанеллі. Один з солдатів скрикнув смертельно зляканим голосом:

— Ваше преосвященство! Господи, та вас же

уб'ють!

Монтанеллі ступнув ще крок і став якраз проти пістолета. Овода.

П'ятеро змовців були вже на конях і мчали по крутій вулиці. Марконе стрибнув на свою кобилу і востаннє глянув, чи не потрібна допомога їхньому керівникові.

Чалий стояв зовсім близько, і за хвилину все було б гаразд. Але коли перед Оводам стала по­стат у пурпуровій рясі, він раптом похитнувся, рука з пістолетом опустилась. Ця мить вирішила все. Ово­д враз оточили й кинули на землю. Ударом шаблі вибили з рук зброю. Марконе стиснув кобилу шпора­м. Позад нього вже стукотіли копита кавалерійських коней, затримуватися було безглуздо.

Повернувшись у сідлі, щоб пустити останню кулю в зуби найближчо­г переслідувача, Марконе: побачив Овода з закривав­лени обличчям під ногами коней, шпигунів і солдатів і почув дикі прокляття переможців, крики тріумфу й люті.

Монтанеллі не помітив, що трапилось. Він одійшов від палацу і намагався заспокоїти переполошений люд. Коли він нахилився над пораненим, шпигуном, зляканий рух юрби змусив його підвести очі. Солдати переходили майдан, тягнучи свого полоненого —за мо­ту, яким були зв'язані його руки. Лице в нього посиніло від болю, але, задихаючись, він глянув на карди­нал і, посміхнувшись побілілими губами, прошепотів:

— В-в-вітаю, ваше преосвященство!..

Через п'ять днів Мартіні добрався до Форлі. Він одержав від Джемми поштою пачку друкованих об'яв — умовний, сигнал, що трапилось щось надзви­чайн і йому треба негайно виїздити. Пам'ятаючи роз­мов на терасі, він одразу догадався, в чому справа. Усю дорогу він запевняв себе, що немає причин ду— > мати про якесь нещастя з Оводом, що це абсурд нада­ват значення дитячим забобонам такого нервового дивака. Але що більше боровся він з своїм передчут­тя, то сильніше воно опановувало його.